Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

— Ні, — відповів Пуаро. — Двоє людей, які нічого не бачили та не чули.

— Можемо ми покликати сюди італійця?

Пуаро нічого не відповів. Він уважно оглядав масну пляму на угорському дипломатичному паспорті.

8

Свідчення полковника Арбетнота

Пуаро стрепенувся. Очима він виразив явне незадоволення нетерплячості мсьє Бука.

— Ах, мій давній друже, — підмітив він. — Я стаю, як то кажуть, снобом! Спершу я волію опитати пасажирів першого класу перед тим, як переходити до другого. Наступним, гадаю, нам необхідно допитати полковника Арбетнота.

Зрозумівши, що з французькою в полковника справи кепські, Пуаро перейшов на англійську.

Спочатку були звірені дані про його ім'я, вік, домашню адресу та військове звання. Пуаро розпочав:

— Ви повертаєтеся з Індії на, як ми це називаємо, відпустку з дозволу керівництва?

Полковник Арбетнот, не плануючи вести довгу бесіду, відповів у стислому британському стилі: «Так».

— Але ви не попливли кораблем?

— Ні.

— Чому ні?

— Я обрав сухопутній шлях із власних міркувань.

Його зовнішній вигляд хотів додати: «Навіщо вам це потрібно, маленький нахаба».

— Ви їдете прямо з Індії?

— Я на один день зупинився, щоб відвідати Ур Халдейський, і три дні пробув у Багдаді зі своїм старим другом. — сухо відповів він.

— Ви зупинилися на три днів Багдаді. Я так розумію, що молода леді, міс Дебенхем, подорожує теж звідти. Ви її там зустріли?

— Ні. Вперше ми зустрілися в потязі з Кіркука до Нусайбіна.

Пуаро нахилився вперед. Він виглядав значно серйознішим, аніж зазвичай.

— Мсьє, я звертаюсь до вас. Ви та міс Дебенхем — лише двоє англійці. Дуже важливо, щоб я дізнався вашу думку про інших.

— Це абсолютно неправильно, — різко відповів полковник.

— Не зовсім. Розумієте, цей злочин, більш за все, скоїла жінка. Чоловік не зміг би завдати аж дванадцять ударів. Як зауважив начальник цього потяга, «Це була жінка». Отже, що я повинен зробити? Отримати поверхневу інформацію про усіх жінок вагону «Стамбул — Кале». Але складно щось говорити про англійок. Вони дуже замкнені. Тому я прошу вас, у інтересах слідства — розкажіть мені про міс Дебенхем. Яка вона?

— Міс Дебенхем, — розпочав він спокійним тоном і теплотою в голосі, — це справжня леді.

— Ага! — у голосі Пуаро чулося явне задоволення. — Тобто ви не вважаєте, що вона може бути якось пов'язана з цим злочином?

— Це взагалі абсурдно! — скрикнув Арбетнот. — Цей дивний чоловік — вона раніше з ним ніколи не бачилася.

— Вона вам це казала?

— Так. Одного разу вона підмітила його огидний вигляд. Якщо до цього причетна жінка(хоча це лише ваше припущення), то я можу вас запевнити, що міс Дебенхем до цього аж ніяк не причетна.

— Ви говорите про неї з такою теплотою, — підсміхнувся з нього Пуаро.

Арбетнот лише сухо відмітив: «Не знаю, що ви маєте на увазі».

Цей погляд дещо збентежив Пуаро. Він опустив очі й почав копирсатися у паперах, що лежали на столі.

— Це все дуже добре, — зауважив він. — Але повернімося до фактів. За попередніми даними, цей злочин був вчинений о чверть на другу. І хоч це нудна справа, але ми повинні питати, що ви робили у цей час.

— Це зрозуміло. О чверть на другу, якщо я не помиляюся, я балакав із американським молодиком — секретарем небіжчика.

— Ясно. А ви були в його купе, чи він у вашому?

— Я в його.

— Це той молодик Мак-Квінн?

— Саме так.

— Він ваш знайомий чи близький товариш?

— Ні, до цієї подорожі ми не зустрічалися. Ми вчора зачепили дуже цікаву тему для бесіди. Я не дуже прихильно ставлюся до американців, але…

Пуаро усміхнувся, згадавши слова Мак-Квінна про зарозумілих британців.

— … але цей молодик був доволі цікавим співрозмовником. У нього дещо викривлена інформація щодо ситуації в Індії. Це найгірше у американців — вони такі сентиментальні та ідеалістичні. Я йому розповів зі свого тридцятирічного досвіду перебування в Індії, і його це дуже захопило. З іншого боку, мені було дуже цікаво почути про дію їхнього Сухого закону. Також ми поговоримо загалом про політику. Я був дуже здивований, побачивши на годиннику за чверть другу.

— Саме в цей час ви завершили розмову?

— Так.

— Що ви потім робили?

— Пішов до себе в купе.

— Ліжко вже було розстелене?

— Так.

— Ваше купе, номер 15, є передостаннім на шляху від вагону-ресторану, так?

— Точно.

— Де був провідник, коли ви поверталися?

— Сидів у кінці за своїм столом. У той час, як я йшов, Мак-Квінн покликав його до себе.

— Навіщо він його покликав?

— Розстелити ліжко. Коли ми балакали, воно було застелене.

— Полковнику, попрошу вас згадати. Протягом того, як ви спілкувалися із Мак-Квінном, хтось проходив повз купе?

— Багато чудових людей. Я не вдивлявся в них.

— Я маю на увазі, в останню годину вашої бесіди. Ви виходили з потяга у Вінковцях, так?

— Так, але лише на мить. Була така завірюха, страшенний холод. Ми вирішили вийти з цієї задухи, тому що в поїзді топили надзвичайно сильно.

Мсьє Бук зауважив: «Дуже важко догодити усім пасажирам. Англійці хочуть усе повідкривати. Інші приходять — і все закривають. Це дуже складно». Ані Пуаро, ані полковник не звернули на це жодної уваги.

— Добре, мсьє, давайте пригадувати далі. — підбадьорив його Пуаро. — Надворі було дуже холодно, тому ви повернулися у потяг. Ви сіли, закурили, можливо, цигарку, можливо, трубку…

Він зупинив свою розмову на кілька секунд.

— Я курив трубку. Мак-Квінн — цигарки.

— Потяг знову рушив. Ви курите трубку. Балакаєте про Європу, про увесь світ. Уже пізно. Більшість пасажирів сплять. Хтось проходив повз двері? Пригадайте.

Арбетнот дещо напружився, пригадуючи події.

— Мені важко відповісти. — сказав він. — Я не був до цього таким уважним.

— Але у вас військова звичка випадково помічати деталі. Можливо, ви щось підмітили, але самі не знаєте цього?

Полковник знову задумався, але згодом негативно покивав головою.

— Не можу сказати. Не пам'ятаю нікого, окрім провідника. Стривайте, була одна людина — жінка.

— Ви її бачили? Старшого чи молодшого віку?

— Не бачив. Я лише почув звук і вловив аромат.