Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

— Добре, місіс Хаббард, ви нам дуже допомогли — справді. Можете вказати ваше повне ім’я?

— Звичайно. Каролін Марта Хаббард.

— Можна також дізнатися вашу адресу?

Місіс Хаббард сказала, не перестаючи балакати. «Не можу повірити. Касетті — в цьому потязі. Я мала відчуття про цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?»

— Так, звичайно, мадам. До речі, у вас є багряний шовковий халат?

— Дуже дивне запитання! Але ні. У мене є два халати — рожевий фланелевий, зручний для морських подорожей, а інший моя дочка подарувала — з місцевого пурпурового шовку. А для чого вам необхідно знати про мої халати?

— Розумієте, мадам, хтось у багряному кімоно відкривав учора чи то ваше, чи то купе містера Ретчетта. Як ви вже казали, дуже важко дізнатися, що це було за купе, коли вони усі зачинені.

— Ніхто в такому кімоно до мене в купе не заходив.

— Тоді вона виходила з купе Ретчетта.

Місіс Хаббард зморщила губи й похмуро промовила: «Це мене не здивувало».

Пуаро дещо нахилився до неї. «Тобто, ви чули жіночий голос з наступного купе?»

— Не знаю, містере Пуаро, що ви собі вигадали. Не уявляю. Але, з упевненість можу сказати, що так.

— Але коли я вас запитав, чи чули ви щось, ви лише сказали, що чули, як Ретчетт хропів.

— Це теж правда. Він хропів недовго. З іншого боку… — місіс Хаббард дещо збентежилася. — Це негоже говорити про такі речі.

— О котрій годині ви чули жіночий голос?

— Не можу сказати. Я прокинулася лише на хвилину й почула жіночий голос. Не знаю, звідки він линув. Тому я подумала: «Ось така він людина! Чому я не здивована?» — і лягла далі спати. Я б ніколи не сказала про цей випадок трьом джентльменам, якби ви не напосіли на мене.

— Це було до того, як ви перелякалися чоловіка у вашому купе, чи після?

— Що ж я вам щойно казала! У нього не могла бути жінка, яка з ним би балакала, так як він був уже мертвий, так?

— Вибачте. Ви, напевно, думаєте, що ми нічого не розуміємо, мадам.

— Я думаю, що ви просто заплуталися. Я все ще не можу повірити, що це був цей монстр Касетті. Як каже моя донька…

Пуаро швидко допоміг леді зібрати її речі у сумку, і провів її до дверей. В останню секунду він сказав:

— Ви впустили ваш носовичок, мадам.

Місіс Хаббард поглянула на маленький шматок батисту, який він її подав.

— Це не мій містере Пуаро. Мій ось тут.

— Вибачте. Я подумав, що тут є літера Н.

— Справді, цікаво, але це точно не мій. На моїх вишиті C. M. H., і вони зручніші — не такі дорогі, як ці паризькі. Чий ніс може дозволити собі такі носовички?

Ніхто з трьох чоловіків не мав відповіді на це питання, і місіс Хаббард вийшла з вагону.

5

Свідчення шведської леді

Мсьє Бук оглядав ґудзик, який залишила місіс Хаббард.

— Цей ґудзик. Не розумію. Чи може це означати, що П’єр Мішель має до цього якесь відношення? — запитав він. Зупинившись, він продовжив, бо Пуаро нічого не відповів. — Що скажете, друже?

— Цей ґудзик дає нам певні можливості. — задумливо відповів Пуаро. — Давайте спочатку опитаємо шведську леді перед тим, як будемо говорити про цей доказ.

Він відсортував купу паспортів, які лежали перед ним. «А, ось і вона! ҐретаОльсон, сорок дев’ять років».

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і жіночка із жовтувато-сірим волоссям і видовженим, вівцеподібним обличчям увійшла до них. Вона скоса поглядала на Пуаро крізь окуляри, але вела себе спокійно.

Як з’ясувалося, вона спілкувалася та розуміла французьку, тому й розмова велася тією мовою. Пуаро спершу задав питання, на які він знав відповіді — її ім’я, вік і адресу. Потім він запитав її професію.

Вона сказала, що є сестрою при місіонерській школі поблизу Стамбула. Вона була досвідченою медсестрою.

— Ви, звісно ж, знаєте, що трапилося минулої ночі, мадемуазель?

— Авжеж. Це жахливо. І американка розповіла мені, що убивця перебував у її купе.

— Я чув, мадемуазель, що були останньою людиною, яка бачила покійника живим?

— Не знаю. Можливо. Я відчинила двері у його купе помилково. Мені було так соромно. Це була така прикра помилка.

— Ви взагалі його бачили?

— Так. Він читав книгу. Я вибачилася й вийшла.

— Він щось казав вам?

Вона дещо зніяковіла, щоки вкрилися рум’янцем.

— Він засміявся й сказав декілька слів. Я не зовсім точно їх зрозуміла.

— І що ви зробили потім, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно змінивши тему.

— Я зайшла до американки, місіс Хаббард, за аспірином.

— Чи просила вона, щоб ви перевірили двері між її та купе містера Ретчетта?

— Так.

— Вони були замкнені?

— Так.

— А що було потім?

— Після того я пішла до себе, прийняла аспірин і лягла.

— О котрій годині це було?

— Коли я пішла до ліжка, була за п’ять одинадцята. Я пам’ятаю, тому що поглянула на годинник, перед тим, як завела.

— Ви швидко заснули?

— Не дуже. Мені стало легше, але я певний час лежала.

— Потяг зупинився до того, як ви пішли спати?

— Не думаю. Ми зупинилися, я подумала, на станції, і я була вже сонна.

— Це були, напевно, Вінковці. Ваше купе ось тут? — він показав його на плані.

— Так, це воно.

— Ваше місце верхнє чи нижнє?

— Нижнє, номер 10.

— Поруч із вами хтось їде?

— Так, молода англійка. Дуже мила, дуже люб’язна. Вона їде з Багдаду.

— Після Вінковців вона покидала купе?

— Ні, точно ні.

— Чому ви так переконані — ви ж спали?

— Я сплю доволі неспокійно. Дуже часто прокидаюся уві сні. І я впевнена, що якби вона злізла з верхньої полиці, я обов’язково б прокинулася.

— А ви особисто покидали купе?

— Ні, аж до самого ранку.

— У вас є багряне шовкове кімоно, мадемуазель?

— Ні, звісно. У мене прекрасний халат з єгерівської тканини.

— А у вашої сусідки, міс Дебенхем? Якого кольору