Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті
— Хороших, фруктових. Їх можна почути й за сотню ярдів. Але, — поспішно виправився він, — це могло бути й на початку вечора. Як ви й казали, я це помітив випадково, сам цього не розуміючи. Іноді того вечора я про себе промовляв: «Жіночі парфуми, тендітний аромат». Але коли це було, не можу бути певним, окрім як — так, це точно було після Вінковців.
— Чому?
— Тому що коли я вловив цей аромат, я якраз розмовляв про провал сталінської п'ятирічки. Цей аромат навів мене на думку про положення жінок у Росії. А про Росію ми говорили вже під кінець розмови.
— А точніше ви не могли б сказати?
— Не зовсім. Це було, напевне, десь у останні півгодини розмови.
— Після того, як потяг зупинився?
Той кивнув. «Так, думаю, що так».
— Добре. Давайте трохи відійдемо від цього. Ви бували колись в Америці?
— Ні, й не хочу.
— Ви чули про полковника Армстронга?
— Армстронг, Армстронг— мені відомі десь двоє чи троє Армстронгів. Був такий собі Томас Армстронг десь у 60-х роках — ви про нього кажете? Також СелбіАрмстронг — убитий на Соммі.
— Я маю на увазі полковника Армстронга, який був одружений на американці, чия єдина донька була викрадена та вбита.
— А, я читав про це — шокуючий випадок. Не думаю, що коли-небудь його зустрічав, проте, безумовно, чув про нього. Тобі Армстронг, хороший товариш. Усі поважали його, кавалер хреста Вікторії.
— Людина, яка була вбила минулої ночі, була винною у вбивстві доньки полковника Армстронга.
Полковник Арбетнот скорчив гримасу. «Думаю, що цей мерзотник отримав своє. Хоч я волів би бачити його засудженим на електричному стільці.»
— Тобто, полковнику Арбетнот, ви прихильник цивілізованого покарання, ніж особистої помсти?
— Не може бути й мови про якусь кровну помсту, як, наприклад, робить корсиканська мафія. — заявив полковник. — Ви можете казати що завгодно, але суд присяжних — найкраща система правосуддя.
Пуаро хвилину або дві задумливо споглядав на нього.
— Так. Я розумію, що ви хочете мені сказати, полковнику Арбетнот. Думаю, в мене до вас більше немає запитань. Ви нічого більше не можете пригадати з вчорашнього вечора, що могло закарбуватися у вашій пам'яті?
— Ні, на жаль, — почав вагатися він.
— А ви спробуйте, я впевнений, у вас вийде щось пригадати.
— Нічого, особливого, — повільно заговорив Арбетнот. — Хоча дещо…
— Нужбо, давайте.
— Нічого. Маленька деталь. Проте, коли я повертався до себе, то помітив, що двері останнього купе, знаєте…
— Номер 16?
— Саме так. Вони не були повністю зачинені і чоловік визирнув у коридор. Після цього він різко замкнув двері. Чесно, у цьому немає нічого дивного, але це мене здивувало. Часто люди відкривають двері та визирають, щоб щось побачити, але мене це трохи здивувало.
— Та-ак, — із певним сумнівом заявив Пуаро.
— Я вам казав, що більше нічого особливого, — із певним вибаченням промовив Арбетнот. — Проте ви самі розумієте — ми з ранку на ногах — все довкола трішки зловісне. Як у детективній книзі. Дуже дивне відчуття.
Він підвівся. «Якщо більше ніяких запитань…»
— Дякую вам, полковнику Арбетнот, більше нічого.
Полковник на хвилинку завагався. Його початковий суворий вираз обличчя кудись зник.
— Про міс Дебенхем, — почав бурчати він. — Я вас запевняю, вона тут ні до чого. Вона справжня pukka sahib.
Відкланявшись, він вийшов з вагону.
— Що, — запитав лікар Константин, — означає це pukka sahib?
— Це означає, — дав йому відповідь Пуаро, — що батько та брати міс Дебенхем навчалися у тій школі, що й полковник.
— Отакої! — розгублено заявив лікар. — То ці його слова аж ніяк нам не допомогли.
— Саме так, — зауважив Пуаро.
Він сів на стілець, роздумуючи та вистукуючи пальцями по столі. Після цього підвів голову.
— Полковник Арбетнот курить трубку, — сказав він. — У купе Ретчетта знайшли йоржик для трубки. Ретчетт курив лише сигари.
— Ви думаєте, що…?
— Він єдиний, хто сказав, що курить трубку. І він знав полковника Армстронга — можливо не особисто, або не хотів зізнаватися.
— Ви думаєте, що можливо, що…?
Пуаро почав пристрасно хитати головою.
— Це, це, неможливо, абсолютно неможливо, що такий достойний, недалекий, прямолінійний англієць міг завдати дванадцять ран ножем? Друже, ви відчуваєте, що це неможливо?
— Така людська психологія, — відповів мсьє Бук.
— Це лише психологія. Цей злочин має свій почерк, і він абсолютно не властивий полковнику Арбетноту. Перейдімо до наступного допиту.
Цього разу мсьє Бук нічого не згадував за італійця. Але він про нього подумав.
9
Свідчення містера Хардмана
Останнім із пасажирів першого класу, кого потрібно було допитати, був містер Хардман, кремезний квітчастий американець, що сидів за столом разом із італійцем та камердинером.
Він був одягнений у картатий костюм, рожеву сорочку та з блискучою шпилькою для краватки та чомусь крутив свого язика, коли увійшов у вагон-ресторан. Його велике, грубе, блискуче обличчя мало дуже позитивний вигляд.
— Доброго ранку, джентльмени, — промовив він. — Чим я можу вам допомогти?
— Ви вже чули про вбивство, містере Хардман?
— Авжеж. — Він продовжив жувати жуйку ще інтенсивніше.
— Нам необхідно опитати усіх пасажирів потяга.
— Все нормально. Гадаю, з цього потрібно й братися за таку справу.
Пуаро поглянув у його паспорт, що лежав перед ним.
— Ви Сайрус Бетхман Хардман, громадянин США, сорок один рік, продавець стрічок для друкарських машинок?
— Так, це я.
— Ви прямуєте зі Стамбулу до Парижу?
— Саме так.
— Причина поїздки?
— Ділові справи.
— Ви завжди їздите першим класом?
— Так, сер. Моя компанія оплачує мені переїзди, — він підморгнув.
— А тепер, містере Хардман, перейдімо до подій минулої ночі.
Американець кивнув головою.
— Що ви можете нам розповісти по даній справі?
— Загалом нічого особливого.
— Дуже жаль. Можливо, містере Хардман, ви б нам розповіли про ваші дії після вечері?
Вперше за час розмови американець не був готовий до відповіді. Нарешті, він вимовив: «Вибачте, джентльмени, але хто ви такі? Просвітіть мене».
— Це мсьє Бук, директор цієї компанії пасажирських вагонів. Цей джентльмен — лікар, який оглядав тіло.
— А ви самі хто?
— Я — Еркюль Пуаро. Мене найняла компанія
