Вбивство у Східному Експресі - Агата Крісті

Вона сіла навпроти Пуаро та почала з цікавістю розглядати його.

— Ваше ім’я Мері Херміона Дебенхем, двадцять шість років? — розпочав детектив.

— Так.

— Англійка?

— Так.

— Чи не були б ви такі люб’язні, написати вашу адресу на цьому клаптику паперу?

Вона написала гарнимі виразним почерком.

— А зараз, мадемуазель, що ви можете розповісти нам про події минулої ночі?

— Боюся, що нічого особливого. Я пішла до себе та спала.

— Чи засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?

Питання це було абсолютно несподіваним. Її сірі очі помітно збільшилися.

— Я не зовсім вас розумію.

— Я задав вам дуже просте запитання, мадемуазель. Я повторю його. Чи дуже засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?

— Про це я навіть не думала, саме з такої точки зору. Не можу сказати, що я аж надто засмучена.

— Ви постійно стискаєтеся з різними злочинами, так?

— Ну, звичайно, трапилася доволі неприємна подія, — тихо відповіла Мері Дебенхем.

— У вас дуже англо-сакський характер. Наче зовсім не відчуваєте емоцій.

Вона дещо всміхнулася. «Боюся, що я не можу істерити, щоб показати їх. Крім того, щодня хтось помирає».

— Помирає, так. Але вбивство відбувається значно рідше.

— Ну звісно!

— Ви не були знайомі з небіжчиком?

— Вперше я його побачила лише вчора під час обіду.

— І яке він справив на вас враження?

— Ніяке. Я його й не помітила.

— Чи не здався він вам дещо лихим?

Вона знизала плечима: «Про таке я навіть не думала».

Пуаро уважно на неї споглядав.

— Мені здається, що ви ставитеся дещо зневажливо до моїх методів розслідування, — підмигнув він їй. — Вони не такі, як у англійської поліції. В усіх методах повинно бути чітко та ясно — опиратися виключно на факти. Проте я маю власні дивацтва. Спершу я опитую усіх свідків, роблю певні нотатки щодо їх персоналій, і залежно від цього задаю їм конкретні питання. Хвилину тому я опитував чоловіка, який хотів мені нарозповідати купу історій на довільні теми. Я його попросив триматися строгої лінії. Щоб він відповідав «так» або «ні». Тепер на черзі ви. Бачу, що ви надзвичайно спокійна та врівноважена жінка, вмієте тримати себе в руках. Так як, мадемуазель, людська натура дуже мінлива, я задам вам декілька запитань про те, що ви відчуваєте, яку маєте думку. Як вам такий метод?

— Якщо ви вибачите мені мої слова, то, гадаю, це лише даремна трата часу. Подобалося чи ні мені обличчя містера Ретчетта, не думаю, що це допоможе в пошуку вбивці.

— Ви знаєте, ким насправді був містер Ретчетт?

Вона ствердно кивнула. «Місіс Хаббард розповіла усім».

— Що ви думаєте про випадок Армстронгів?

— Жахливий випадок, — твердо сказала вона.

— Ви їдете з Багдаду?

— Авжеж.

— До Лондона?

— Так.

— З якою метою ви перебували у Багдаді?

— Я там працювала гувернанткою двох дітлахів.

— Після свят ви повернетеся туди працювати?

— Не впевнена.

— Чому це?

— Багдад — минуле. Думаю, що я оберу якусь роботу в Лондоні, яка мені підходить.

— Зрозуміло. Можливо, ви ще й скоро вийдете заміж?

Міс Дебенхем ніяк не відповіла, лише підняла голову й кинула на Пуаро погляд, який промовляв: «А ви дуже зухвалий».

— Яка ваша думка про леді, яка ділить із вами купе — міс Ольсон?

— Дуже приємне та миле створіння.

— Якого кольору її халат?

Міс Дебенхем вирячилася. «Якогось такого коричневого кольору з натуральної вовни».

— Ага! І, мушу вибачитися за свою нескромність, але гадаю, що я пам’ятаю колір вашого халату ще з дороги від Алеппо до Стамбулу. Блідо-ліловий, так?

— Так, правильно.

— У вас є інші халати? Приміром, багряний?

— Ні, це не мій.

Пуаро нахилився над нею наче кіт, який готується накинутися на мишу.

— Тоді чий?

Молода дівчина відкинулася на стільці в нерозумінні. «Я не знаю. Що ви маєте на увазі?»

— Ви не сказали: «У мене немає такого», а відповіли «Ні, це не мій». Тобто, ви були певні, що ця річ належить комусь іншому.

Мері Дебенхем ствердно кивнула.

— Комусь у цьому потязі?

— Так.

— Кому ж?

— Я щойно вам сказала: не знаю. Я прокинулася о п’ятій годині ранку з відчуттям того, що поїзд уже довгий час стоїть на місці. Я відчинила двері й поглянула в коридор, подумавши, що ми знаходимося на станції. Саме тоді я побачила жінкув багряному кімоно далі по коридору.

— І ви не знаєте, хто це? Білява, чорнява, руса?

— Не можу відповісти. На голові у неї була нічна шапочка і я змогла помітити лише її потилицю.

— А якої тілобудови?

— Досить висока і струнка, якщо так можна сказати. Кімоно було обшите драконами.

— Так, саме так — драконами. — Він стих на хвилину, після чого промимрив про себе: «Не розумію, нічого не розумію. Це безглуздо».

Потім, поглянувши на неї, додав: «Не буду вас більше затримувати, мадемуазель».

— Добре. — Вона начебто не була готова до такого швидкого закінчення, хоч і швидко попрямувала до виходу.

Вже у дверях, хвилинку зачекавши, вона повернулася.

— Леді зі Швеції — міс Ольсон, — виглядає дещо стурбованою. Вона вам казала, що останньою бачила небіжчика живим. Вона думає, я це знаю, що ви її підозрюєте в цьому злочині. Чи можу я їй сказати, що вона помиляється? Насправді, вона з тих людей, які й мухи не скривдять. — Вона посміхнулася.

— О котрій годині вона пішла за аспірином до місіс Хаббард?

— О пів на одинадцяту.

— Як довго її не було?

— Близько п’яти хвилин.

— Вона покидала купе вночі?

— Ні.

Пуаро звернувся до лікаря. «Ретчетт міг бути вбитий о такій ранній годині?»

Лікар негативно похитав головою.

— Ви можете заспокоїти вашу подругу, мадемуазель.

— Дякую вам. — Вона раптово всміхнулася так, що не можна було намилуватися. — Знаєте, вона схожа на овечку. Завжди тривожна і говорить, наче мекає.

З цими словами Мері Дебенхем вийшла з вагону.

12

Свідчення німкені-покоївки

Мсьє Бук з цікавістю поглядав на Пуаро.

— Друже, я вас не розумію. Що ви хочете зробити?