Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Може і не чув. Її могила за містом. Ось тільки про сина її ти повинен був чути. Він твій ровесник – звуть Серафім.
– Тепер починаю розуміти.
– Вона була хранителем оракула Братства.
– Оракул – це людина?
– Не зовсім, оракул – це не людина. Це предмет, його ще називають "ловець снів".
–Оракул Братства – дружина Есіна, сина Мріадра. – Не розуміючи, продовжив Дітар.
Він не міг зрозуміти, куди йде ця бесіда. Він хотів дізнатися відповіді, а отримував ще більше питань, бранці продовжували розповідати.
– Оракул – це предмет, за допомогою якого, оголошувалися пророцтва. А ще в тому храмі багато тибетських співаючих чаш. Ти чув про багато чаш, але ці особливі. Не кожному дозволено чути їх звук. Він воістину космічний, неначе він йде з глибин зоряної обителі. І самі вони теж звідти. Ці чаші зроблені з метеорита!
– Тепер все стає на свої місця. Метеорит – це частина "забутого" сплаву коваля.
– Так, про це написано в книгах Бібліотеки Шамбали.
– Шамбала, це бібліотека?
– Так, і вона теж знаходиться на території Монастиря.
Дітар був приголомшений. Ці оповідання здавалися дивовижними. Він насилу вірив у це. Вони говорили по черзі. Дітар слухав, і йому хотілося дізнатися все, що вони знають. Ченці продовжили:
– За Тигровим селищем є шахта. За нею дивиться Агіас і його друг "Сміттяр", який її ніколи не покидає. Весь час він там, і вранці, і ввечері, і спить і працює. Добуваючи золото, ченці знайшли Шамбалу. Це Бібліотека перших цивілізацій, якщо ти розумієш, про що я! Агарійське озеро – це не що інше, як кратер від падіння метеорита. За розміром він такий самий, тільки більше, ніж фортеці, що зайняли канібали.
– Я був у канібалів, і цей камінь зводив мене з розуму. – Чернець приблизно розумів, про що йде мова. Головоломка починала прояснятися.
– Так, людина біля нього може побачити минуле або майбутнє. Побачити своє призначення.
– Одного разу я подивився на той камінь і побачив дивну картину. Я бачив, як чоловік, проголосив себе Богом. Він оголосив війну іншим Богам, у тому числі і Богу моря. Він привів свою армію до берега і наказав солдатам кидати списи в воду. Містичне бачення, досі не розумію, що це означає. Таких незрозумілих історій багато.
Двоє бранців переглянулися. Вони з посмішкою подивилися на ченця:
– Повтори своє ім'я.
– Моє ім'я – Дітар.
– Нікея, нам розповідала історію про "Цезаріона" – що означає "спадкоємець". Він народився від дивовижної любові богів. Цар Цезар, одного разу проголосив себе Богом. Улюблена дружина його була Єгипетська Цариця Клеопатра, надзвичайної краси і мудрості. Вона і народила йому спадкоємця. Коли хлопчик підріс, Нікея – дружина Авраала, вела його в Монастир на навчання. Але хлопчик дивним чином, дорогою пропав. Нікею з ченцями відправили на завдання, розшукати дитину Царя і Цариці.
Але доля зіграла злий жарт, вона не повернулася, дитину так і не знайшли, вирішили, що хлопчик потрапив до циганів, а потім стало відомо про загибель Нікеї. Ченці, що були з нею, пішли в розбій і виявилися тут, у в'язниці. – Він вказав рукою на них.
Дітар подивився на Орхана і Османа. Багато що стало на свої місця.
– Я повинен вас вбити. – З жалем сказав чернець. – Ви зрадили Братство!
Осман прокашлявся і Дітар побачив на його губах кров. Він витер її рукою і на долоні залишилися червоні сліди.
– Ми вже покарані. Після "Сутички" ми помираємо, і невідома хвороба нас з'їдає. Подивися на нас. Ханой говорив: Вміння прощати – якість сильних. Слабкі не прощають. Так і є, і я готовий сказати, що я слабкий, але ти – ні.
До них підійшло кілька інших ув'язнених, один з них протягнув їжу.
Дітар подивився на них:
– Що це?
Три людини стояли і про щось спілкувалися, один з них тримав у руках згорток з їжею. Пару шматків хліба, трохи овочів, та й годі. Вид його був жалюгідний. Хоч він і був високий і колись явно м'язи були куди більше, зараз він був дуже виснажений. Очі запалі, губи сухі і злегка порепалися, волосся спадало на обличчя і частково приховувало його зморшки. Він дивився на Дітара і намагався посміхатися.
– Бери, що повинен – ділися, чим можеш.
Він вклав в руку ченця згорток і мовчки, розгорнувся. Дітар стояв і дивився йому в спину.
– Не знаю як вам, але мені треба вибиратися звідси. – Не обертаючись, сказав чернець.
Орхан і Осман не стримали своєї реакції.
– Візьми нас з собою.
Дітар здогадувався, що вони так скажуть. Їм потрібний тільки маленький промінець надії, і вони готові йти за ним.
Чернець спробував залізти на стіну і озирнутися. Очима він шукав Андрогіна. Навкруги були будівлі і багато вікон. Він заглядав у кожне. Триматися за стіну було складно, і він часто зісковзував. Перелізти через неї теж було неможливо, згори були грати. Раз по раз він ліз і оглядав все навкруги. Раптом його погляд прилучився до силуету в вікні. Це був Андрогін, який розмовляв зі своїми воїнами, і навіть не підозрював, що чернець дивиться на нього. Потім він побачив стражників, які вели полоненого на тюремний двір. Дітар не зводив з нього погляд.
Він був невеликого зросту, весь в синцях і розірваному одязі. Варта його так сильно штовхнула, що той впав і лежав на землі. Він дивився на всі боки, неначе шукав когось. Їх очі зустрілися. Підійшовши ближче, полонений квапливо, задихаючись, почав розмову.
– Андрогін сказав, що ти мені зможеш допомогти. Мене звуть Хашим. Де я можу знайти мою дружину Тарсішу?
– Кого? – Дітар зовсім не був готовий до цієї розмови.
– Тарсішу. Циганку. Вона пропала кілька місяців тому. Де ти її бачив?
– Андрогін помилився. – Чернець точно розумів про кого йде мова, але вирішив закінчити цю розмову. Людина в порваному одязі знизала плечима і пішла. Це була дивна зустріч. Дітар залишився наодинці зі своїми думками. В голові тепер звучало лише одне питання:
– Навіщо вона тоді збрехала про почуття? Хто завгодно, тільки не вона.
В одній з камер, ніколи не виходячи назовні, сиділа людина, одягнена в лахміття. Зовні він здавався древнім, навіть за мірками в'язниці. Старий чоловік ні з ким не розмовляв. Він завжди сидів у кутку, схиливши зарослу чорним волоссям голову вперед, і нерозбірливо бурмотав: "Сіша-Сіша-Тарсіша".
Дітар не міг довго залишатися наодинці зі своїми думками, і пішов на цей голос. Він хотів знати правду. Полонений в лахмітті відійшов всього на кілька метрів, перш
