Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Брат мій, ми з самого дитинства були поруч і робили все разом. Так вийшло, що і закохалися ми теж разом. Я хочу теж зробити своїй коханій пропозицію і тоді ми зможемо одружитися разом.
Вони були щасливі.
– Це чудова ідея. Давай так і вчинимо!
Наступного дня вони пішли робити пропозицію. Пішли вони в різний час. Коли перший друг прийшов просити її руку і серце, вона сказала:
– Бачиш ту гору, Хіч-Каре?
– Так, бачу.
– Опівночі, там повинен горіти вогонь. Зробиш це, і я буду твоєю.
Він погодився і пішов. Це було нескладне завдання, хлопець був впевнений, що вона вийде за нього. Слідом за ним прийшов інший. Він теж зробив їй пропозицію, вона сказала йому:
– Опівночі, на тій горі горітиме вогонь, якщо ти загасиш його, я буду твоєю.
– Добре. Я зроблю це заради тебе.
Він погодився і пішов у доброму настрої, завдання йому здалося дуже легким.
Прийшов час. Перший поліз на гору і опівночі запалив вогонь. Через кілька хвилин прийшов інший. Вони побачили один одного і здивувалися.
– Брат мій, що ти тут робиш?
– Дорогий мій друг. Моя наречена готова вийти за мене, але дала мені одне завдання. Я повинен сьогодні опівночі запалити на цій горі вогонь. Це було не складно і ось я тут. Але скажи мені, як ти тут опинився?
Камамбер посміхнувся і відповів мені:
– Я прийшов, щоб допомогти тобі охороняти цей вогонь.
А потім Андрогін додав:
– Іріда стала моєю дружиною.
Глава 45
"Чернець зможе винести те, чого не можна уникнути".
Заповідь Сорок п'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ніч тривала занадто довго, але Андрогін і не думав лягати. Всі його солдати відпочивали, попереду мала відбутися велика битва, а їх командир вирішив переконати Дітара допомогти йому. Чернець, здавався йому занадто впертим і гордим, і знайти до нього підхід було складно. Він втомився і починав злитися. Індус підійшов до Дітара і сів на ковдру поруч на підлозі.
– Ти можеш зупинити Ашоку? Я відчуваю, що можеш, тобі просто треба з ним поговорити. Я тебе відпущу і поверну тобі твій меч. Ти будеш вільний.
Дітара не цікавила свобода сама по собі. Тут небезпека на кожному кроці. Його відповідь була однозначною:
– Ні. Така свобода мені не потрібна.
– Якщо ти погодишся, я відпущу кожного, кого попросиш відпустити. У в'язниці тисяча життів, їм теж потрібна твоя допомога.
– Я тобі вже допоміг одного разу і тепер сиджу прив'язаний. Більше допомоги від мене ти не отримаєш.
Момент настав, терпіння Андрогіна вичерпалося. Гнів змусив його звестися на ноги. Він вихопив свій меч, приставив його до горла полоненого. Той спокійно дивився йому в очі.
– Якщо ти дійсно готовий зайти так далеко і тим більше віддати своє життя, то нехай так і буде.
Очі полоненого випромінювали смиренність, мабуть він і справді цього чекав. Повіки опустилися, і Дітар бачив тільки темряву. Він готовий піти. Андрогін зупинився і, прибравши зброю, сплюнув собі під ноги. Йому треба було його серце, а не його життя.
Дітар прокинувся до світанку. Він немов опритомнів і здивувався цьому. Чернець все ще був в'язнем, але тепер він був полоненим у в'язниці. Він озирнувся навколо. Голова гуділа від болю, мабуть його вдарили, і він втратив свідомість. Місце вражало. Холодні кам'яні стіни покриті пліснявою, запах мертвих щурів і іншої живності викликали напад блювоти, нужник, який, очевидно, був викопаний самими ув'язненими, не підпускав до себе своїм видом навіть мух. Чоловіки навряд чи милися, і атмосфера була жахливою. Швидше за все, думки в людей тут теж брудні.
Він ліг на землю. Все крутилося, дивлячись вгору, практично нікуди, чернець усвідомлював тільки одну річ. Я живий, а значить на те, є причина.
Армія Ашоки наближалася з кожною хвилиною. Фортеця Хіч-Каре все ще була без охорони. Військо імператора було далеко. Андрогін думав тільки про це:
– Це неможливо. Навіть один день вистояти проти стількох солдатів. Їх тисячі і вони дуже вмілі, а нас кілька сотень. Потрібно щось робити, допоможе мені тільки диво.
У в'язниці почався обід. Двоє охоронців занесли чан з рідиною і залишили посередині. Кожен підходив і наливав собі сам. Ні ложок, ні мисок не давалося і в'язням доводилося вигадувати все самим. Дітар сидів і спостерігав, як кожен підходить з чимось, що нагадує посудину, хтось з саморобною ложкою, а хто руками, набирає собі рідину. Один чоловік підійшов з дерев'яною мискою і нею зачерпнув суп. Миска була репнута і протікала. Притримуючи її рукою, він відсьорбнув.
– О, Творець, знову ця юшка. Спасибі тобі і за це.
Він сказав це досить тихо, але Дітар розчув цю фразу. Він здався йому знайомим. Чернець провів його поглядом і помітив, де той сів. Поряд з ним був ще один хлопець.
– Ці двоє когось нагадують. – Подумки сказав чернець. – Треба роздивитися їх ближче.
Він встав і повільно пішов до центру, не піднімаючи очей, коли ноги вперлися в чан з юшкою, він зупинився і подивився на тих, хто його зацікавив. Це, поза сумнівом, були Орхан і Осман.
Виявляється, їх спіймали в околицях і доставили сюди. А поруч були інші ченці. Десять чоловік сиділи в одній в'язниці. Дітар підійшов до них, і деякі його впізнали.
– Чому ви не мертві? – Запитав він.
– Мріадр домовився з Книготоргівцем, щоб він нас відпустив. А в Калінзі нас піймали. – Відповів один з них. – Вже тут ми зустріли інших.
Одяг їх був чистіший, ніж у інших, вони їли свою їжу, тому що іншого шансу поїсти, сьогодні вже не буде. Дітар стояв і дивився в їх обличчя. На них була печаль і смиренність. Ні злості, ні гніву, тільки смиренність.
– Я б вас похвалив, але ви спіймані. Як давно ви тут?
– Вже одинадцять років. Вони не знають, що ми ченці. – Це було сказано навіть без відчаю.
– Інакше б Андрогін не шукав Монастир. – Дітар підняв брови. – А ви весь час були в нього під носом, втім, як і його дружина.
Одинадцять років – висновки даються взнаки. Вони не вірили, що колись покинуть цю в'язницю.
– Мене звуть Дітар. Зараз я чернець варти Білокам'яного.
Різкі погляди втупилися на Дітара.
– Мене полонили під час нападу на Агарію.
Вони все ще дивилися на нього.
– Хто вас вів на завдання?
– Нікея. Але вона мертва.
Вони схилили голови. – Нашим завданням був пошук монет з корабля Ковчег.
– Нікея? Не чув я
