Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Гордим, впевненим поглядом Серафім окинув чужинців. Високий, ставний молодий чоловік, більше схожий на хижого птаха, витонченого і сильного, ні на долю секунди не сумнівався в своїй силі, гордовито і спокійно дивився на невідомих.

Чужак заговорив першим:

– Я сам і зі мною лише один воїн – головний серед берсерків, його ім'я Беркун. А вас десятка зо два?

– Бика побоюйся спереду, коня ззаду, орла згори, а нас – з всіх боків. Хто ти, чужак? – Різко кинув у відповідь Серафім.

– Я, Міланос з Калінги. – Відповів чоловік. Воїн в капюшоні стояв поряд з Міланосом.

– Міланос з Калінги, навіщо ти прибув? – Поцікавився Серафім.

Чоловік середнього віку, невисокого зросту, сухуватої статури замислився, ніби вибираючи слова, щоб максимально лаконічно і зрозуміло донести свою думку, посміхнувся, ніби підібравши відповідні слова, і сказав:

– Я прибув за справедливістю. В житті кожної людини є два найважливіші дні: перший – це коли він народився, а другий – коли зрозумів навіщо.

Серафім дивився на чоловіка все так само самовпевнено, але в його очах читалося легке здивування і, помітивши це, Міланос нічого більше не кажучи, схилив голову і почав шукати щось у наплічній сумці, яка була колись насиченого чорного кольору, а зараз стала просто вицвілим, старим шматком полотняної тканини брудно-коричневого відтінку. Через хвилину, Міланос дістав звідти якийсь жовтувато – сірий згорток і протягнув його Серафіму.

Серафім з ледве помітною гидливістю і явним інтересом став розгортати тканинний верх, який захищав від вогкості те, що було в середині і, ледве підвівши передній край, тут же розпізнав знайомий почерк. Чоловік, відірвавшись від згортка, питально подивився на Міланоса.

– Я хочу їх повернути. – Коротко сказав Міланос, забрав з рук Серафіма сторінки, та згорнув їх.

– Навіщо ти повертаєш їх? – Підвівши брову, запитав Серафім. В голові промайнула думка, що ситуація стає все більш підозрілою, він насторожився і напружив руки так, що під одягом заграли м'язи.

Міланос засміявся і обернувся профілем до Серафіма. Його зовнішність здалася ченцеві чимось схожою на шакала.

– Я приніс їх додому. Мені більше не потрібні Карти. – Знову обернувшись до Серафіма, відповів Міланос.

– Ти відправишся зі мною. Твій воїн залишиться чекати тут. Батько Авраал не прийме вас обох. – Сказав Серафім і, розгорнувшись, вже зібрався провести Міланоса в Монастир, але той його перебив:

– Я не зрушуся з місця. Якщо йому знадобиться це… – Сказав він, розмахуючи скрученими сторінками книги. – Він зустрінеться зі мною – я чекаю його тут.

– Ти знаєш, індус, що згідно з правилами Кодексу… – Почав пояснювати Серафім, але Міланос знову його перебив:

– Вже пробач, чернець, але сьогодні правила не мають значення. – Твердо заявив чужак.

– Батько Авраал сюди не спускається. – Випалив Серафім.

Міланос посміхнувся і нібито поблажливо відповів:

– Так і бути. Я готовий пройти до нього, але доки я буду там, ти залишишся з моїм воїном.

– Я хотів сказати, – Серафім продовжив байдужим тоном – що згідно з правилами Кодексу, ти можеш зустрітися з Главою Братства тільки особисто. Один на один.

– Гм, а це вважається пропускним квитком? – Міланос підвів згорнуті листи і хитро, запитливо подивився на Серафіма.

Спадкоємець залишався спокійним і врівноваженим. Зараз було не час піддаватися емоціям і посилювати ситуацію, оскільки він не володів нею в цілому і не міг передбачити намірів чужинців.

– Добре. Я згоден. Тебе проводять у храм до батька Авраала, а я залишуся тут.

Троє ченців залишилися поряд з Серафімом, усі інші попрямували до храму, супроводжуючи Міланоса.

Минула третина дня. Погода погіршувалася, і небо стало затягувати сіро – синіми хмарами.

Серафім мовчки, поглядав на супутника Міланоса, який так і залишився стояти в капюшоні, що наполовину приховував його обличчя. Зараз у нього з'явилася можливість детальніше роздивитися гостя, і він зрідка поглядав на чоловіка, а після довгої незручної паузи вирішив заговорити:

– Відчувається ваше сильне невдоволення.

– Прямо бачите мене наскрізь. – Гмикнув Беркун.

Серафіму вже стало набридати, що чужаки розмовляють з ним звисока, але він поводився стримано і ввічливо.

– Ви ж не хочете війни? – Намагаючись з'ясувати їх наміри, запитав Серафім.

Беркун лукаво блиснув своїми чорними очима з – під капюшона, і кинув:

– Хочемо.

– Ми підемо на війну. Якщо вона буде. – Холодно сказав Серафім.

Вони тихо стояли на березі озера. В повітрі, упереміж із землистим переддощовим ароматом нависала напруга. Між тим, день наближався до обіду, і в ченців тривала щоденна рутина і звичні справи. Життя в Монастирі кипіло. Монастирська кухня – місце, де звичайна їжа ставала життєвою енергією і силою, а чаювання – цілим ритуалом, розмістилася в глибині цитаделі.

Вздовж міцних кам'яних стін, на яких невеликі квадратні вікна знаходилися майже під стелею, були нехитро складені червонувато-коричневого кольору глиняні вогнища з гратами, на яких молоді ченці готували собі їжу. Повітря було густо насичене ароматами прянощів і трав.

Саме Тигрове селище – неймовірно мальовничої краси місце, заворожувало людську уяву. В храмі навіть було ціле приміщення, присвячене історичним подіям цієї місцевості. Це була не просто кімната, побудована з каміння, це був великий зал, вирубаний прямо в скелі, з акуратно відшліфованими, майже до гладкості, стінами. В цьому залі, оповитому пітьмою, знаходилася знаменита статуя велетенського тигра, що впився кігтями в голову двох споглядачів, що зазівалися.

Згідно з переказом, в ущелинах цієї скелі, колись мешкали тигри, проте вони оселилися не так, як зазвичай мешкають їх родичі – вони не ділили місцевість на території, а мешкали однією зграєю, чим несли велику небезпеку. І тоді ченці вирішили звільнити цю місцевість від тигрової династії, що захопила територію і володарює на ній багато років. Їх боротьба затягнулася на довгі роки.

В ті часи, ченці були вимушені збудувати келію, щоб мати укриття в холоди, вона назвалася в результаті Агарією, після чого навкруги було зведено ціле селище, якому дали назву Білокам'яний. Тигри все ж були вигнані і покинули це місце, а ченці, щоб не дати перемозі розчинитися в часі, а увічнити пам'ять про неї, звели Монастир і Тигрове селище. Хто тоді знав, скільки випробувань припаде на долю цього Монастиря.

Обіднє сонце зависло в небі, зрідка проглядаючи крізь незграбні дощові хмари, які, здавалося нависли над храмом і нікуди не рухалися.

Тим часом, ченці підвели Міланоса до храму. Чоловік з цікавістю оглядав місцеву природу і сам храм. Один з ченців відправився попередити батька Авраала про прибуття чужака.

– А ваш батько Авраал хитрун. – Сказав Міланос, кинувши глузливий погляд на ченців. – Він звір, а не