Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Вона завжди притискалася до нього так, ніби хотіла залишитися з ним назавжди, і він не роздумуючи, погодився. Коли вона перевела погляд на його губи і повільно наближалася до його обличчя, з-під ніг йшла земля, і він був не в силах чинити опір. Справжня чиста любов, вона тут.
Тарсіша обійняла свого чоловіка, вона хоче бути найважливішою людиною в його житті. Коли жінка віддана, вона хоче повної відкритості, чесності і довіри від свого чоловіка. Кожна жінка хоче, щоб чоловік любив її від щирого серця. Розділити з ним кожну мить його життя, бути його найбільшою підтримкою. Вона почуває себе коханою, коли її чоловік розділяє свої мрії і фантазії з нею:
– Ми тут і зараз, а все інше не важливо. Мені все одно, що буде далі. Я хочу знати, чи можеш ти ризикнути заради кохання, заради мрії, заради пригоди, яку люди називають життям.
– Я знаю одне, що я готова стати твоєю дружиною. А ще я не боюся померти щасливою.
Він був сильним в бою, але слабким з нею. – Мене тривожить, що це не Панадій. Будь – хто на цьому би зупинився. Але я відчуваю, що щось тут не так.
– До тих пір, поки ти не прийняв остаточне рішення, тебе мучитимуть сумніви, ти весь час пам'ятатимеш про те, що був шанс повернути назад.
– Я розумію тебе. Ходімо, прогуляємось.
– На що б ти не був здатний, про що б ти не мріяв, почни здійснювати це. Я піду за тобою. Сміливість надає людині силу і навіть магічну владу.
Вони вирішили пройтися. До світанку ще був час, і була можливість оминути цвинтар. За одним із склепів промайнула тінь.
– Мріадр казав, що люди Кіана, разом з Гільдією покинули територію кладовища. – Замислився Дітар.
– Може це сторож? – Припустила Тарсіша.
І вони вирішили затриматися. І це насправді виявився сторож, і він їх зацікавив. На перший погляд – убогий старий, закутаний в засалений балахон невизначеного кольору. Обличчя не видно, тільки жовті – жовті руки. Каже пошепки та свистяче, немов дуже сильно простиг. Володіючи якимось звіриним чуттям, Дітар відразу зметикував, що дивовижний сторож – не простий старий. Чимось віяло від нього. Чимось смутним, невизначеним, але примушуючим сприймати серйозно.
Як тільки він побачив пару гостей, то кинувся бігти. У сторожа випала зв'язка ключів, і Дітар вирішив його не наздоганяти, щоб це для нього не виявилося пасткою. Циганка миттєво підняла ключі, і підійшла до невеликої усипальні, через гратчасті двері якої була видна кам'яна гробниця і широкий стовп за нею. Підібравши потрібний ключ, вона відкрила двері і показала йому, що можна ввійти в середину.
– Моторошнувато.
– Навіщо ми взагалі сюди залізли? – Подумав чернець.
– Подивимося, і швидко назад.
Коли вони заглянули за стовп, там були великі металеві двері, закриті на три засуви, на кожному з яких висів величезний замок. Вони зрозуміли, що мабуть, доведеться заглянути в середину, адже не даремно вони сюди забралися. За дверима виявилася арка, яка вела вниз.
– Ще одне підземелля. Друге на цю ніч. – Акуратно спускаючись по східцях, вони підсвітили собі шлях смолоскипом.
– Що це за шум? Миші? – Пошепки запитала циганка.
– Швидше за все. – Сказав Дітар, знаючи, що мишей тут нема.
Спускаючись нижче, вони побачили перед собою невелику залу, в центрі якої сиділа людина. Трохи горбатий, метра два зросту, а то і більше. Придивившись, чернець зрозумів, що він їсть. Їсть труп! І це не людина, в нього сірувата шкіра, довгі гострі нігті та волохата морда.
Дітар звернув увагу, що Тарсишу почало нудити. Її ноги підкошувалися, починалося помутніння свідомості. Здавалося вона непритомніла. Різкий запах вдарив у ніс. Швидким кроком вони піднялися вгору, закрили двері, замкнули одну віконницю і він отримав удар.
Перше, що почув Дітар, це був чийсь голос. Повернувши голову, він побачив сторожа. Тарсіша лежала в нього на руках. Цей дід похмуро дивився на них. Несподівано швидка тінь над головою змусила ченця припасти до землі і відкотитися убік. Палиця лише злегка зачепила плече Дітара, а для другого удару юнак не залишив нападаючому часу. Стрибок, удар, і старий вже лежав на сходинках, біля Тарсіши, впустивши свою нехитру зброю.
Користуючись моментом, Дітар осідлав спину нападаючого, схопив його мозолясту долоню і замахнувся на нього своїм кинджалом. Але в останню мить відвів зброю убік. Можна обійтися без вбивства.
Старий поправив свій одяг і трохи заспокоївся:
– На, дай їй понюхати. – Сторож протягнув листя погано пахнучої трави. – Ну що, бачу приховувати від тебе вже нема чого.
Тарсіша прийшла до тями і голосно почала дихати. Дід усміхнувся і заговорив.
– Пару десятків років назад, у сусідньому селі з'явився один чоловік, дивний він був, майже ні з ким не розмовляв. Одного разу він вибіг на дорогу, не по-людськи ревучи, і почав кидатися на кожного зустрічного. Чоловіки вирішили зв'язати його і замкнути десь, а самим відповідним для цього місцем вибрали мої катакомби під усипальнею, двері там міцні. Хтось казав, що він став божевільним, а деякі взагалі стверджували, що він одержимий. Наступного дня вирішили відвідати його, але, спустившись вниз, виявили, що він розкривав могили, і їв трупи, загалом, вирішили залишити його там, мабуть допомогти йому вже ніхто не міг. Але через місяць він якимось чином вирвався назовні і знову почав бігати по селі, жінку якусь покусав. Чоловіки його ледве скрутили. Звідки стільки сил у нього?! Але коли привели його назад, ми зрозуміли, як він втік: дерев'яні двері були виламані. В середині ми виявили, що всі трупи, яке він там знайшов, були з'їдені, мабуть, голод робить його сильніше! Зрозумівши це, ми вночі розкопували могили і скидали трупи в катакомби. Так що всі ці могили, які ти бачиш навкруги, – не справжні. Вони порожні. Пройшли роки. Цей канібал змінився до невпізнання, він вже не людина, він злісна тварюка, яка тільки жадає покуштувати людської плоті.
"Якщо ти пройшов крізь муки підземелля, тобі зовсім не обов'язково відчути небесні насолоди. Насолоди мають
