Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Мріадр пішов ближче до людей Книготорговця, встав біля Магурани, і сказав останнє:

– Краще вбий мене сьогодні, тому що, коли я прийду за твоїм життям, ти пошкодуєш, що залишив мене живим. – Ти уявити собі не можеш, на що здатна людина, яка нарешті зрозуміла, що в неї нема іншого виходу.

– Намагаючись мене образити, ти сам ризикуєш померти. Найлегший ворог той, що йде на тебе з кулаками, – найнебезпечніший той, хто присягається у вірності.

Мріадр спробував згладити запал сина:

– Якщо в дітей немає життя, навіщо жити людям похилого віку? Я міняю свою честь на життя дітей.

Лише мить знадобилася Книготорговцеві, щоб прийняти рішення. – Зв'яжіть старого. Інші можуть забиратися!

Полонені знову відчули свободу, але якою ціною. Книготорговець зробив їм послугу, їх життя було повернено, як подачка і всі це розуміли.

Кіан не збирався більше тут затримуватися, він попрямував до виходу, за ним і вся його армія поступово покидала кладовище. Легеза пройшов біля Агіаса та Дітара, і легким рухом штовхнув ченця плечем, зупинившись поруч.

– Потрібно навчитися відноситися до людей, як до дерев – вони просто є навколо мене, і якщо вони ростуть неправильно, то варто просто обійти. – І він обійшов кожного, хто був на його шляху до виходу.

– Легеза! Ми з тобою билися на арені, спина до спини. Ми були поруч, а зараз – навпаки. – Сказав Дітар.

– І вважаю це правильно, що я не з тим, хто може кинутися на тигра з голими руками, або стрибнути в річку, не чекаючи човна і померти без жалю. – Відповів, він не повертаючись. – Але неодмінно з тим, хто, приступаючи до справи повний обережності, він і досягає успіху.

Дуже повільно, майже награно, обернувся Книготорговець у самого виходу. Двері на вулицю були відчинені. Знову, на його губах блукала дивна посмішка, його не молоде, обрамлене сивим волоссям обличчя, було повернуте до всіх так, що вираз його здавався одночасно і глузливим, і загрозливим.

– Доки я тобі вірю. – Він зробив крок до виходу і зупинився на порозі.

– А-а… ось ще що!. – Кіан дістав зі складок мантії жменю золотих монет. – Це золото. Але тільки золото. Зображення, що так схвилювало Авраала, і всіх вас, нанесене в моїх майстернях, спеціально для вас. Я хотів перевірити сили Братства здобути меч і … О, який успіх! Ще дістав найкращого в Піднебесній коваля! Тепер ви можете йти.

На доказ своїх слів, Кіан кинув убік Дітара кілька золотих монет. Чернець спіймав одну з них. Золота монета, на якій був профіль Кіана, і напис "Злітаючий дракон" опинилася в руці ченця. Дітар розглядав монету, а Кіан дивився на нього і посміхався. Трохи часу знадобилося, щоб головоломка була вирішена в голові Дітара. Він зрозумів, що вони фальшиві.

– А це означає, що все зовсім не так. – Сказав Книготорговець і голосно засміявся.

Кіан зробив фальшиві монети, видав їх за монети з корабля Ковчегу, розпустив про них чутки, і чекав, коли ченці самі його знайдуть. Ось це пастка. Це був геніальний план, і він спрацював ідеально. Ченці не лише його знайшли, але і виконали його завдання – знайшли меч Панадія.

– Тепер ти зрозумів, що сталося? – Легеза запитав Дітара. – Не розраховуй на швидкі успіхи і не спокушайся малою вигодою. Поспішиш – і не доб'єшся мети, спокусишся малим – і не зробиш великого. Так що ви можете йти назад, а ми вирушаємо на пошуки Шамбали. В мене попереду ще зустріч з Сатаною. Після слова "Шамбала" Орхан та Осман підійшли до Магурани. Мабуть вони теж залишаються в Книготорговця.

– Знаєте, адже вони помстяться. – Повідомив Орхан Книготорговця.

– Про кого це ти?

– Та про ченців. Вони помстяться. Знайдеться один, який помститься за всіх. Цього не уникнути.

Кіана не турбували слова Орхана, зараз він хотів закінчити свою розмову з Дітаром.

– Що стосується Панадія, Дітар, навряд чи він тобі буде корисний.

По помаху руки одна з бамбукових штор на стіні кімнати піднялася, і з'явилося видовище не менш страшне, чим голос Книготорговця: на підлозі сиділо щось, що віддалено нагадувало людину: волосся спадало з плечей до землі, такої ж довжини була і борода. Залишки одягу ледве прикривали виснажене тіло. Істота, була прикована довгим тонким ланцюгом за шию, до дерев'яної поперечної балки стелі, але це здавалося навіть зайвим. Людина була повністю зайнята поглинанням їжі.

Грубою долонею з кігтями, що відросли на пальцях, він повільно діставав з глибокої глиняної миски шматки якогось варива і відправляв у рот, що ховався під довгими вусами.

– Я не знаю, що зробив "Глава Братства". – Тут Кіан зробив зневажливу гримасу. – Обходилися з Панадієм просто жахливо. Книготорговець все ще стояв, обернувшись до виходу, і говорив через плече:

– Я залишу його собі, як нагадування про тлінність людської сили і мудрості. Якщо Глава Братства живий, – Кіан показав на нього рукою, – хто тоді Авраал?

Глава 40

"У пошуках істини, ти набуваєш себе. Головне – прийняти себе таким, яким ти був знайдений". Заповідь Сорокова. Кодекс Братства тибетських ченців.

Ранковий берег озера Агарії вабив своїм спокоєм. Гладка дзеркальна поверхня води спокійна і тиха, лише час від часу здригалася кільцями легких бризків, які пускав вітер, що ще не прокинувся. Молочний туман, м'якою повітряною хмарою, обволікав дерева і осідав на різнотрав'ї перлинами прохолодної роси.

В сонячну погоду озеро радувало своєю красою – чиста смарагдова вода відбивала дерева, що росли на березі і небесну гладь, від чого озеро здавалося бездонним, а беріг, густо вкритий великою гладкою галькою, надавав озеру ограновування, немов коштовному каменю.

Коли ранковий туман трохи розсіявся, а лісові птахи завершили свій ритуал вітання нового дня, заливаючи все навколо різноголосою треллю, принишкли, до берега озера, під ледве чутні сплески води, прибився пліт, на якому було двоє невідомих. Вони озиралися на всі боки, і було схоже прибули сюди не випадково.

Побачивши це, дозорні ченці, негайно поспішили повідомити про невідомих – батьку Авраалу.

Він, терміново відклав свої справи, в цей же момент послав за Серафімом, який трохи заспокоївся від перестрілок з Агіасом і, здавалося, навіть трохи охолонув до Надіши.

– Серафім. – Стривожено сказав Авраал, він стояв обличчям до вікна і впізнав сина за великим, впевненим кроком. – Зараз же бери ченців, і вирушайте за невідомими.

Серафім попрямував до виходу і вже за годину зустрічав чужинців на мальовничому березі озера. Як виявилося, весь цей