Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Для того, щоб говорити з тобою, мені не треба ставати таким, як ти. Хто ти? – Із-за спини Міланоса почувся голос. Авраал сам вийшов до невідомого і встиг почути його слова.

Міланос, не поспішаючи, ставно обернувся, подивився Авраалу в очі, після чого окинув його оцінюючим поглядом, і все з тією ж усмішкою сказав:

– Я брат Андрогіна, і зараз армія підкоряється мені.

– Хто ти? – Зневажливо повторив Авраал.

– Я воїн, який хоче поповнити ваші ряди, Авраал. – Відповів Міланос.

– Тобто ти пішов проти свого ж брата?

Поряд з Авраалом стояв старець – один з кантрі ченців. Хід часу відбився сивиною в бороді цієї людини, а широкі пухнасті брови потішно сповзали пухом на очі, але він був похмурий і серйозний. Цим старцем був ОльханКарин.

Обережно взявши Авраала за плече, він злегка підсунув його до себе, старий схилився і старий шепнув йому на вухо :

– Послухай, адже ми можемо використати його і його людей.

Міланос стояв так близько, що без зусиль розчув кожне слово і, недовго думаючи, заявив Авраалу:

– Трохи легше, чернець. У мене є дещо, що точно вас зацікавить. Деяка інформація. Ви ж, наскільки мені відомо, цікавитеся цими текстами і іншими таємницями. Так от бачте, пару років назад мені сталося опинитися в одному місці. Як я туди потрапив, справа десята.

Авраал, ОльханКарин і ченці уважно дивилися на Міланоса. Початок його історії не вражав і не викликав довіри. Не кажучи вже про те, що історія могла бути вигаданою, з метою легкої наживи.

– А тепер послухай мене уважно, чужак. Твої слова не викликають у мене і тіні довіри. Хто сказав, що в нашому Монастирі перший зустрічний, може отримати все, що захоче тільки завдяки своїм вигадкам? Ти відняв у мене безцінний час, тому давай вчинимо так: зараз ти тихо і спокійно йдеш, не турбуючи мене зайвим шумом, а я, в свою чергу, не викликаю варту і не наказую віддати тебе на корм тиграм. Але, якщо раптом, ти знайдеш підтвердження своєї розповіді – я буду готовий прийняти тебе ще раз і вислухати подробиці.

Міланос, уважно вислухав Авраала, не кажучи ні слова і не зводячи з нього погляд, підняв сорочку і оголив торс, покритий грубими, рваними і смуговими шрамами від кігтів великого хижака. Рубці були загоєні, але синюшний колір шрамів говорив про те, що ці поранення були не давніми.

Вираз обличчя Авраала змінився на зацікавлене. Він оглянув шрами і, задумливо кивнув головою.

– Мг. – З хрипотою видавив він з себе. – Ти можеш зрозуміти, що відбувається? – Запитав Авраал, обертаючись до ОльханКарину.

– Я можу пояснити. – Відповів старий.

– Пояснити я міг би і сам, а ось зрозуміти. Що ж, пройдемо, чужак. Я готовий тебе вислухати. – Трохи подумавши, сказав Авраал.

– А розповідь буде довгою. – Додав Міланос і попрямував за Авраалом.

Вдвох вони пішли в напрямку центрального входу до храму. Слідом за ними, ледве переставляючи ноги, поплентався ОльханКарин.

Ченці залишалися стояти на вулиці зі спантеличеним видом. Не всім було дозволено вникати в суть того, що відбувалося. Завдання їх, переважно, полягало в тому, що вони бездоганно покладалися на мудрість Глави Братства і, не ставлячи зайвих питань, виконували свою роботу, проте слова Міланоса про Авраала, залишили неприємний осад.

Авраал проводив Міланоса до зали, де за звичаєм збиралися кантрі ченці, ОльханКарин ввійшов слідом за ними. Він вважав себе досить важливим, і запитував дозволу в Авраала бути присутнім на подібних подіях. До того ж, його особиста неприхильність до спадкоємця Авраала – Серафіма, спонукала старого намагатися контролювати Главу Братства. Авраал же тримав старця на дистанції і допускав тільки туди, куди вважав потрібним сам.

– Сідай. – Запропонував Авраал Міланосу і той, не роздумуючи, сів на перший стілець, що попався.

ОльханКарин присів за далекий край столу так, щоб йому було добре видно і чутно співрозмовників.

– Я прибув сюди не один. Мій супутник залишився з тим, кого ви прислали за мною, на березі озера. – Почав говорити Міланос.

– Це Серафім. Мій син. Ми вважаємо, що кожен невідомий, що прибув сюди з будь-якою метою, повинен отримати гідну зустріч. Будь то ворог – він отримає відсіч або друг – його зустріне хтось з поважних осіб. Я слухаю тебе, Міланос. – Сказав Авраал.

Не витрачаючи час на передмову, Міланос почав розповідь:

– Одного разу нам стало відомо, що неподалік, у фортеці "Очі орла" на скелястому хребті, знаходяться ченці. З п'ятнадцяти найдосвідченіших розвідників, яких ми відправили роздивитися і дізнатися ситуацію, повернулося лише троє. За їхнім виглядом, відразу стало зрозуміло, що їм довелося пережити щось жахливе – на їх обличчях застиг жах. Такого результату ми, само собою, не очікували.

Ми думали, що їм вже нічого не здатне допомогти, проте один за іншим, вони почали приходити до тями і розповідати те, що навіть нас, досвідчених воїнів, що багато чого побачили на світі, глибоко шокувало.

– І що ж вони розповіли? – Перебив Міланоса Авраал, підвівши одну посивілу брову.

– Вони сказали, що ченці відмовилися від перемов.

– І все? Що ж тоді сталося? – Уточнив Авраал. Здавалося, що він і так знає відповідь на своє питання, але версія Міланоса його теж зацікавила.

– Ні. Не всі. – Ми зрозуміли, що те, що з ними сталося, справа рук ченців. Не зволікаючи час я, на чолі з частиною армії – близько ста п'ятдесяти сильних і навчених воїнів, вирушив в гори. І там я зрозумів, що загальним правилом ченців, було беззастережне самопожертвування. За всяку ціну знищити ворогів або ж загинути. Тільки там, мені стало зрозуміло, що ченці виховані в глибокій відданості і покірності вашому Монастирю, та готові скласти свої життя в ім'я його.

Міланос прокашлявся і продовжив:

– Ситуація, що склалася, тільки посилила інтерес і азарт. Ми вирішили, будь що, взяти цю фортецю. Адже, чим відчайдушніше воїн, тим непреборніша жага його перемогти. Від наших розвідників, що вижили, ми точно знали, що ченців там лише п'ять, але що ще цікавіше, вони утримували там якусь невідому істоту, про яку ми нічого не знали.

– Істота?

– Впевнені в своїх силах і розпалені бажанням перемоги, ми не стали оточувати фортецю, а рушили напролом, проте стріли, в ту ж мить посипалися нам на голови, і змусили нас змінити тактику. Все наше військо рушило в обхід, але результат був таким же. Нічого не змінилося, і тоді ми розділилися і оточили фортецю з різних боків –