Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Не чекаючи появи видавця, я потягла Настусю до зазначеного будинку. З моменту загрозливого наближення Петровича я чомусь тримала Сестрицю за руку. За кілька секунд на одному з балконів другого поверху зазначеної будівлі з’явився високий чоловік у пухнастому светрі.

— Як ви вдягнені? — одночасно з цим запитала в мене слухавка.

— Я вже поряд із вами. У короткому світлому плащі…

— Кгм, — дивлячись у протилежному від нас із Настусею напрямку, озвався Шумилов, — бачу. Авжеж, саме такою я вас і уявляв.

Я стояла вже під самісіньким балконом. Шумилов же дивився на пані поважного віку та не менш поважних розмірів у ясно-сірому плащі, котра саме переходила вулицю.

— Шкода, що уявляли. Тому, що це не я, — повідомила я слухавці. — Я стою просто під вами.

У Шумилова вистачило почуття гумору не розуміти мене буквально й зазирнути все-таки під балкон, а не собі під ноги.

— Ця дівчинка?! — здивовано вигукнув він, коли зустрівся очима з привітним оскалом Настусі.

— Ні. Я поряд, — я вийшла з-під балкону й помахала рукою. — А дівчинка — моя сестра й асистент. Я все-таки небагато старша.

— Не бачу особливої різниці, — пробурчав собі під ніс і мені в слухавку Шумилов. — Я вже відімкнув двері під’їзду. Заходьте, підіймайтеся.

Залишаючи на кручений сходах під’їзду мокрі сліди, ми з Сестрицею пішли за отриманими вказівками. Голос Шумилова здавався на подив молодим. Відверто кажучи, після телефонної розмови я йшла справляти на спонсора враження з ентузіазмом, який дедалі наростав.

— Двері не замкнені, проходьте! — почулося з дверей єдиної на весь другий поверх квартири.

Звичайна двокімнатна квартира, перероблена під офіс. Усе зрозуміло. Афішувати своє місцезнаходження перед широкою публікою Шумилов не хотів. Не дивно, що в місті він користався репутацією людини, зустрічі з якою домогтися доволі складно.

Ми з Настусею пройшли в кабінет, звідкіля долинав голос Видавця. Книги, журнали, журнали, книги. Я задивилася.

— Сідайте, — господар жестом вказав нам із Сестрицею на офісні крісла, що стояли біля письмового столу. — Пробачте, мені необхідно скінчити розмову, — додав він, сумно киваючи на телефонну трубку, котра викрикувала щось невиразно-виправдальне.

Я витріщалася на на Шумилова й докладала неймовірних зусиль, щоб не виказати свого хвилювання. І ніякий він не старий. Молодий чоловік, ненабагато старший за мене… Стомлені сірі очі дивилися привітно, трохи здивовано й водночас якось тужливо. Витончені риси обличчя, шляхетна посадка голови, плавні рухи, — все це додавало Шумилову якогось абсолютно нетутешнього вигляду. Здавалося, начебто він прибув сюди зовсім недавно і з якогось іншого світу. Звідти, де не буває похмурої погоди, де люди не кричать у телефон, а юні діви не зникають із рідних домівок без дозволу. Ознаки нашої реальності, здавалося, викликали в Шумилова замішання.

Я мимоволі згадала про зіпсовану зачіску й раптом почервоніла. Подумки пообіцяла самій собі, що поголюсь, якщо ця дурнувата зачіска ще раз дозволить собі зіпсуватися в настільки невідповідний момент. Але цілком мимоволі випросталась і посміхнулася однією зі своїх найчарівніших посмішок.

«Увага! У вага! — горлала сирена Здорового Глузду в моїх мізках. — Нас несе кудись не туди! Опам’ятайся! Звідки ця запопадливість перед клієнтом?».

Довелося змусити себе отямитися. Вираз мого обличчя миттєво став суворим і неприязним. Для переконливості я дістала записника та взялася щось записувати. Видавець нарешті поклав слухавку.

— Перепрошую, — невпевнено почав він, усім своїм виглядом демонструючи наївний подив, — я чимось вас скривдив? Мені здалося, що у вас раптово зіпсувався настрій… Щось не так?

О, ні! Ще й приємний у спілкуванні! Це вже очевидне знущання. Щиро кажучи, я не зношу чоловіків, які мені подобаються. Їхня поява на моєму обрії завжди спричиняла таку масу проблем…

— Усе гаразд, — відрубала я, — на щастя, настрій не позначається на якості моєї роботи. Давайте перейдемо до справи.

Шумилов, видно, вирішив, що перед ним панянка з препоганою вдачею, знизав плечима, й собі поліз по записника. Так ми й сиділи, втупившись у записники та гарячково міркуючи, з чого б почати розмову.

— Чи зіб’ю я вас із ділового настрою, якщо запропоную чаю? — поцікавився нарешті власник кабінету, бо вирішив, мабуть, що для реальності, яка нині його оточує, поява панянки з огидною вдачею цілком природна.

Відверто кажучи, тон був зараз єдиною сухою частиною мене, тому від будь-якого гарячого напою я б не відмовилася. Але образ строгої ділової дами не дозволяв радісно прийняти пропозицію.

— Ні, ні, не зіб’єте. Якщо вже вона має хоч якийсь настрій, то нічим його в неї з голови не виб’єш, — відчуваючи, що ризикує залишитися без чаю, поквапилась запевнити господаря Настуся.

— У секретарки сьогодні вихідний… Я піду поставлю чайник. Чи…

Я зрозуміла Шумилова з півслова.

— Настусю, зроби ласку, розберися з чаєм, — попросила я Сестрицю. — Цукор, заварка й чашки в передпокої на серванті, а чайник на тумбочці біля вішака.

— Звідки ви знаєте? — Шумилов здавався враженим.

— Професія зобов’язує помічати все, — холодно відповіла я і подумки поставила собі плюсик. Насправді я зазвичай не запам’ятовувала взагалі ніяких дрібниць. Просто заздалегідь припускаючи необхідність продемонструвати свою професійну майстерність, навмисно постаралася зафіксувати в голові якнайбільше з тутешнього оточення.

Настуся слухняно вийшла, і ми з Шумиловм залишилися вдвох. Наші погляди раптом зустрілися, і я мимоволі здригнулась.

Ні, ви не подумайте, я зовсім не легковажна особа, що легко закохується. Просто існує ряд чоловіків, які магнетично діють на мою психіку.

Звичайно, наявність у моєму житті Георгія не давала жодній симпатії, що спалахувала в душі, перерости в щось більше. Але факт залишався фактом. У присутності Шумилова моїй легковажній частині коштувало чималих зусиль залишатися зовні холоднокровною і не почати кокетування зі «стрільбою очицями».

Між іншим, я мала повне право на таку поведінку. Манери Георгія останнім часом залишали бажати кращого. Ось я й бажала! І нічого дивного, що коли зустріла цього кращого, не відчула анінайменших докорів сумління. Зрештою, Жорик сам винен! Нехай би не вдавався до своєї