Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Даруйте, а чому «був»? Він і заразне. Дарчий підпис він вам зробить власноруч. Не полінується.

— Він що, живий? — не повірила я власним вухам.

— А ви теж із тих, котрі вважають: автор що мертвіший, то талановитіший? Звичайно, живий. І, хвалити Бога, що живий! На небіжчиків у мавзолей ідіть дивитися. А в нас тут дається унікальна можливість подивитися, як живе нормальний, дієздатний літератор. Усього за дві гривні. Повинен же він чимось за квартиру платити, чи не так? Ех, ви! Я вам книжку з підписом — а ви… Вам і таким, як ви, тільки свідоцтво про смерть показувати!

Я ніяк не могла зрозуміти, жартує мій співрозмовник, чи ні, тому не заперечувала. Просто стояла й дурнувато витріщалася на промовця. Цієї миті двері під’їзду зарипіли й до нас із Настусею рушив здоровань років тридцяти з посмішкою хворобливого захвату. Вбраний він був у забруднений мастилом робочий комбінезон. Лівий кутик безглуздої посмішки чомусь нервово здригався.

— Пробачте, там і досі йде дощ? — я мала дурість поцікавитися.

Здоровань моє запитання проігнорував цілковито й запитливо глянув на господаря музею.

— А, Петрович, — джентльмен скинув офіційну личину, широко посміхнувся, став навшпиньки, щоб із виглядом покровителя поплескати гостя по плечі, і жестом запросив здорованя пройти в передпокій.

— Я запитала щось не те? — поцікавилась я в працівника музею.

— Він вас не чув, — охоче роз’яснив той. — Він глухонімий. Зате майстер на всі руки. Весь будинок до нього по допомогу звертається. Петрович нікому не відмовляє. І, до речі, Хомутова читає. З задоволенням. То ви заходите, чи як?

— Катю, може, підемо звідси, га? — раптом жалібно зашепотіла Настуся. — Там, схоже, й дощ скінчився…

Відверто кажучи, після всього почутого мені дійсно хотілося потрапити всередину. Невже звичайна квартира? Думка про подібні махінації чомусь здалася мені страшенно кумедною.

На жаль, Настуся мала рацію, часу на вдоволення власної цікавості вже не лишалося. Я вибачилась, розпрощалася з джентльменом і отримала, до власного чималого подиву, запрошення заходити, коли буде час. Не в музей. Просто на чашечку чаю. Зовсім безкоштовно. І навіть заварки з собою приносити не треба. Просто, як виявилося, джентльменові було приємно зі мною поспілкуватися.

— Дивні вони всі якісь, — зітхнула Настуся, коли ми вийшли з під’їзду. — Дивно, що нас відтіля неушкодженими випустили. Один глухонімий, другий божевільний… Якось мені навіть не по собі стало.

Я промовчала. До того, що мені цікаво спілкуватися завжди з тими, з ким нормальним людям стає «не по собі», я вже давно звикла. Сестриця боязко озирнулася і застигла з гримасою жаху на обличчі. Одним стрибком перескакуючи відразу кілька калюж, багатозначно розмахуючи руками і мукаючи, за нами гнався Петрович. У його запеклій жестикуляції справді проглядало щось страхітливе. Я мимоволі позадкувала. Настуся відразу спробувала сховатися за моєю спиною. Дзуськи! Минули часи, коли вона легко могла це зробити. Платформи на кросівках робили Сестрицю навіть трохи вищою за мене.

Втікати не мало сенсу. З завмиранням серця обидві ми стежили за глухонімим, який стрімко наближався. За метр від нас Петрович раптом зупинився, втупився очима, що випромінювали хворобливий захват, кудись усередину себе, спробував вихопити щось із-за пазухи.

Мені цей його жест абсолютно не сподобався.

Належало закричати, спробувати відскочити вбік, цілком прикрити собою Настусю… Замість цього я тупо спостерігала за дивними рухами Петровича. Предмет, що виймався, зачепився за щось під комбінезоном і ніяк не хотів вилазити назовні.

— Може, вам допомогти? — вражаючись від власної дурості, чемно поцікавилась я. — Тільки врахуйте, якщо ви маєте намір витягти звідтіля зброю, я можу випадково поранити вас, коли допомагатиму…

Він прочитав ці слова по моїх губах, замотав головою ще запекліше й під тріск ниток, які рвалися, витяг на світ Божий невеличку книжчину в твердій палітурці. «Хомутов П.С. Оповідання для тварин» — було написано на обкладинці.

— Це мені? — чемно поцікавилась я. — Красно дякую. Ну, ми підемо…

Варто зауважити, що настільки привітні інтонації мій організм завжди вмикав, коли було потрібно приховати переляк або розгубленість. Задкуючи від усміхненого Петровича, я мало не впала, бо раптом заточилася. Оббризкала себе й сестрицю болотом, непристойно вилаялась і спробувала змусити себе заспокоїтися. На задньому боці обкладинки красувався обіцяний дарчий напис: «Нежданим відвідувачкам від автора».

— А чого так мало? — обурилась Настуся, яка теж прочитала напис. — Іменний же обіцяли! Міг би що-небудь приємніше написати.

— Якби міг, був би відомим автором, — скупо прокоментувала я. — Нині в пошані тільки ті, хто пише щось приємне.

Назва книжки мене, безумовно, заінтригувала.

Цієї миті задзвонив мій стільниковий. Визначник висвічував зовсім не відомий мені номер.

— Слухаю, — здивовано відгукнулась я.

— Це Шумилов, — статечно мовив незнайомий оксамитовий голос. — Чому ви не йдете? Адже домовилися.

— Як це «не йду»? — образилась я. — Саме цим і займаюся. Будьте ласкаві, поясніть детальніше, як знайти вас.

— А де ви самі знаходитеся?

— Два будинки від «Музею одного літератора», — я не відразу зміркувала, що такий покажчик навряд чи може послужити орієнтиром розсудливій людині.

— Це зовсім близько від мене, — незворушно озвався Шумилов. — Бачите попереду чотириповерховий будинок з табличками біля входу?

— Так.

— На третьому поверсі розташовано офіс нашого журналу. Це вам так, для загального розвитку. Мене там нема.

Схоже, Шумилову й на думку не спадало, що під час розмов по стільниковому слід висловлюватися стисло. Він вочевидь не вирізнявся ощадливістю. Не зношу людей, котрі нерозумно витрачають гроші.

— А де ви є? — намагаючись додати розмові жвавішого темпу, поцікавилась я.

— У будинку навпроти. Не кладіть слухавку. Зараз я вийду на балкон і слугуватиму вам за живий покажчик.

Добре, що для мене вхідні дзвінки цієї мережі були