Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Наближаються змагання. – Говорив Ідрог. – Чуєте? – Він раз у раз закривав очі, закидаючи голову назад. – Книготорговець відправляє свого кращого бійця – жінку Магурану.
Ідрог захрипів:
– Всього буде кілька учасників, а переможець отримає золото Книготорговця. Я повинен був допомогти Гармиру викупити найсильнішого бійця для участі.
Тіло Ідрога зігнулося в останній спробі встати і він обм'як. Радник імператора, маленький немічний монстр, що тримав у страху всю країну, випустив останній подих. Дітар важко піднявся. По опущених у безсиллі руках, на підлогу стікали великі краплі крові, чужої крові.
– Скільки ще її повинно пролитися, заради щастя людства?
Глава 31
"Для чого тобі перемога, якщо ти не знаєш, що з нею робити, чому так наполегливо прагнеш її добути?" Заповідь Тридцять перша. Кодекс Братства тибетських ченців.
– "Страшніше за смерть нічого немає". Хто це сказав? Не воїн і не філософ. Легкодухість і боягузтво, в рази страшніше. Тому що слідом за ними завжди йде рабство і ганебна смерть. В хоробрості ж є сильне бажання жити, що набуло форми готовності померти. Існує така міра боязні, коли людина сама робиться страшною.
Вістрям кинджала Дітар видряпував хитромудрі руни "Страху немає" на чорній стільниці. Деревина, відполірована ліктями і руками тисяч тих, що сиділи за цим столом, згори була зовсім чорна і гладка. Тому значки, криві лінії, риски і точки, здавалося, світилися червонясто-бежевим полум'ям. Здувши стружку, не відриваючи погляд від дивних візерунків, чернець продовжив неквапливу розмову.
– Основа страху – це нереальне прийняття життя. Чи не цьому вчив мене наставник Агіас? Люди не вміють жити, але не хочуть помирати. В цьому і є вся складність. Я живу в своїй свідомості. Мій страх визначений подіями, які стануться в майбутньому, одже, я завжди боюся того, чого не існує. А якщо це так, то мій страх – тільки моя фантазія. Якщо я страждаю через те, чого немає, це називається божевіллям.
– Людина може бути божевільною настільки, наскільки йому дозволяє його оточення, і він сам. Коли ти виділяєшся із загальноприйнятих норм, тебе сприймають хворим. – Відповів йому Агіас.
– Люди переживають почуття провини і сорому через те, що сталося вчора, або страшаться того, що може статися завтра. Одже, душевні страждання завжди грунтовані на чомусь, чого – вже, або, ще – нема. Просто якщо ти не перебуваешь насправді, ти завжди прихований в своїй свідомості, одна частина якої: це – пам'ять, інша – уява. Але обидві вони однаково уявні, тому що, ні та, ні інша не існують прямо зараз. Ти втрачений у своїй уяві. В цьому і суть страху. Будь ти занурений глибоко в реальність – страх випарувався би в лічені миті. Але ніщо людське нам не чуже. Ці настанови, друг мій Агіас, я запам'ятав слово в слово. Вони ведуть мене по життю.
– І привели сюди.
Друзі сиділи навколо величезного столу вже цілу годину. Думки їх були обтяжливі: вони втратили багато людей, завдання уявлялося їм майже нездійсненним, і Дітар оголосив про своє рішення брати участь у турнірі, про який перед смертю сказав Ідрог. Всі вважали це самогубством і повним провалом місії.
Дітар піднявся і сказав:
– Я піду на турнір. Так у нас буде шанс. – Дітар, видихни. Командирові не варто приймати таких поспішних рішень. Ми не знаемо хто твої суперники, ми не знаемо хто їх хазяї. Давай продумаємо інший план, у нас є час до ранку. Ми можемо встигнути. – Агіас заперечував. – Будь ласка. – Дивлячись на Дітара переляканими очима, сказала Тарсіша. – Давай спробуємо щось інше.
– Ви щойно чули, що сказав Цзи Лу Торес, друзі. Не можна втрачати час, турнір починається вже завтра, а нам ще треба добути золото. – Дітар говорив рівним тихим голосом, продовжуючи вирізувати кинджалом глибокі борозни на столі. Цей його спокій найбільше і лякав друзів.
Мріадр мовчав. Він знав, що командира не відмовити. Есіну також були знайомі почуття молодого ченця – адже і сам він випробував подібне після нападу Книготорговця на Монастир Агарія. Надіша дивилася то на брата, то на Агіаса, не наважуючись вступити в розмову.
Три години тому вони скинули тіло Ідрога в мулке русло річки, заздалегідь прив'язавши камені до голови і ніг. За ним послідували і тіла двох ченців, які померли від ран на його руках. Всі розуміли правильність цієї дії, але не Дітар. Для нього смерть кожного була непоправною втратою. Такою втратою для нього був його друг Анріс. Можливо, тому він і став командиром вартових, і його так поважали в Білокам'яному?
– Ми вирушаємо до Цзи Лу Тореса прямо зараз. Він повинен знати про ці змагання. А після – на пошуки. Не можна втрачати ні хвилини.
Чиновник прийняв загін у своєму домі без особливого захвату. Ще менше радості йому принесла новина про смерть Ідрога.
– Не такого розвитку подій я чекав. – Торес заклопотано тер рукою очі, немов туди потрапили піщинки. – Я сподівався на його визнання і справедливий суд. Наш цар буде невдоволений. Можуть початися арешти серед мирних жителів. Що накажете робити, якщо розслідування його зникнення доручать саме мені?
– Наша перевага – швидкість. Ми будемо вже далеко. – Агіас говорив переконливо, але Торес тільки сильніше став терти очі.
– Що мені накажете робити?! Я ж повинен буду дати пояснення – що сталося!
– Коли ми підемо, ви зможете вказати на нас. Навіть місце, куди ми скинули труп зрадника вам покажемо. Ми не боїмося гніву царя – напередодні великої війни, він не стане переслідувати по горах і джунглях якусь жменьку ченців.
– Що за турнір, про який говорив Ідрог? Яке відношення до цього має Книготорговець? – Дітар втрутився в суперечку. – Розкажи нам, що ти знаєш. І не говори мені, що тобі нічого про це не відомо!
Торес, здавалося, перестав нервувати і заговорив зовсім іншим голосом.
– Ми знаємо про подібні турніри. Вони проходять у різних куточках нашого царства і сусідніх державах. "Рівні" таких подій різні: від сільської бійки за пару монет і до…
– До? – З нетерпінням підганяв його Агіас.
– До таких, де ставки дуже і дуже високі. Проходять вони протягом одного дня, бійців виставляється від чотирьох до восьми
