Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

«Будь, що буде! — урочисто вирішила я. — Ніяких усмішечок, ніяких спроб „справити враження“… Або прийме такою, яка є, або хай сам перевтілюється в детектива та шукає зниклих акторок».

З іншого боку, тих дівчаток, що не знати куди поділися, було дуже шкода. Жорик напевно міг би допомогти в їхньому розшуку. Примусити Георгія з’явитися з візитом до Шумилова, хоч як я засипала слухавку стільникового телефону благаннями та погрозами, так і не вдалося. Мій же зовнішній вигляд, який пропонував до загальної уваги легковажну особу слабкої статі й віку, навряд чи зміг би вселити у примхливого стариганя-видавця належну довіру. (От чомусь я була впевнена, що Шумилову має бути близько шістдесяти. Видно, як і кожна жінка, що пов’язала життя з чоловіком середнього статку, я підсвідомо втішала себе, гадаючи, що всі багаті джентльмени — суцільно старі страховиська). Визначитися з планами щодо манери поведінки в кабінеті глави журналу я так і не змогла. Без угаву торохтіла про якісь дурниці моя Сестричка, неухильно наздоганяв на перехрестях зелений моторолер — і це не давало зосередитися. Уперта Істота затялася довести мене до божевілля. При виході з БК я наткнулася на Настусю, котра розпитувала Тигру про подробиці зникнення дівчат. Сестриця при цьому з таким захватом ловила кожне слово Істоти, що в мене навіть виникло запитання, чи не проколені часом у Тигри гланди. Інакше чого б Настуся з таким зацікавленням заглядала в рот оповідачці? Коли Тигра почула, що я вирушаю на «оглядини», миттю закивала з розумінням, недбало кинула щось на кшталт: «А! Ну цього типа я беру на себе», — та вмостилася на свій моторолер. Звідтоді я намагалась переконати її, що «брати на себе» ніяких типів не варто. А варто саме не брати на себе забагато й дати мені спокій. Хоча не можу приховати: в глибині душі мені було страшенно цікаво довідатися, що ж Істота, питається, з «цим типом» думає робити?! Звичайно ж, припустити зустріч поважного видавця з Тигрою (з цим Жахом, із цим концентратом ідей прогресивного божевілля!) я ніяк не могла. Навіть заради власної вельмишановної цікавості. Паркування коштувало мені одну гривню та масу розтрачених нервів. Ні, паркувальник був надзвичайно чарівний, і місце для «Форда» підібралося цілком пристойне. Але Істота! Тигра й не думала полишати переслідування. Тепер вона кружляла на своєму зеленому жеребці навколо мене, вже спішеної.

— Щезни! Випаруйся! — кволо благала я, вже втрачаючи будь-яку надію на відповідну реакцію Істоти.

— Слухайте-но, всьому є межа! — раптом заговорила Тигра, зупиняючи моторолер і навіть перестаючи посміхатися. — Я розумію, що у вашому образі й при вашій професії потрібно бути крутою. Але ж тільки для дегенератів крутість вимірюється ступенем брутальності. Я трішки сторопіла. Десь із півхвилини пішло на усвідомлення того факту, що Істота може висловлюватися з допомогою настільки вишуканих словесних конструкцій, а потім ще стільки ж — на переварювання змісту сказаного.

«Ось тобі й „двох слів зв’язати не може“, ось тобі й „в’їдлива манера“…» — м’яко прошелестів у мозку жахливий здогад про власну несправедливість. Звичайно, я прогнала його, відмовилася слухати. Виключення лише підтверджують правила. Може, в Істоти тимчасово скаламутився розум і від цього вона раптом розмовляти навчилася?

— Бачиш, — невпевнено почала я, розуміючи, що варто все-таки щось відповісти, — я не…. Не те мала на…

Тьху! Ну ось, тепер я розучилася розмовляти. Може, це вірус? Точно! Істота стала нормально формулювати думки, а я мимрити… Перехідний вірус.

Тигра з Настусею дзвінко реготали в той час, як я намагалася пояснити їм свою теорію. Схоже, навіть якби я перекинулася зараз на холодного мерця, все, що відбувалося, не перестало б здаватись їм чудовим жартом. Ставитися до мене серйозно ці особи й не думали. Довелося вдатись до деяких хитрощів.

— Значить, так! — дуже серйозним тоном повідомила я. — Годі гратися! Хочете допомагати? В такому разі марш до мене додому, точніше, в офіс, точніше, в квартиру, яка вдень слугує за офіс, точніше… Втім, це все не має значення. Розшукайте Георгія. Він там напевне десь у районі холодильника. Настуся знає, про кого йдеться. І розкажіть йому все, що знаєте про цю справу.

— Але я могла б допомогти в розмові з Шумиловим… — почала Тигра.

— Виключено! — майже закричала я.

— Що ж, — Істота ображено знизала плечима, надула великий міхур із жуйки і голосно втягла його назад у себе, — тоді я пас. Піду на свої чотири сторони. У вашому офісі мені робити нема чого. Усе, що могла, я вже розповіла Кроні.

— Кому?

— Ну… Вашій сестрі.

Тигра з задоволенням надула ще один міхур і, не прощаючись, поїхала геть.

— Як вона тебе назвала? — я по можливості щільніше зсунула брови до перенісся та суворо глянула на Сестрицю.

Настуся чарівно посміхнулася, звичним жестом намацала щось у своєму рюкзачку й видобула його назовні.

— Ось!

У моїх руках опинилася квола подоба візитки. На обскубаному манікюрними ножицями клапті білого картону вибагливим шрифтом темно-синім фломастером було виведено:

«Кроль Настя. Для друзів — КРОНА. Дзвонити завжди».

Нижче значилися домашній, робочий і стільниковий номери телефонів. Ну, припустимо, з робочим зрозуміло — це був мій домашній номер. А ось зі стільниковим? Проте я вирішила похвалити сестру. Усе-таки дитина старалася.

— Потрібна річ, — повчально зауважила я, бо вирішила не звертати уваги на перекручене ім’я Сестриці, — тільки поясни, хто ти така й навіщо даєш візитку. Напиши, скажімо: «Секретар детективної агенції». Так, і ще. Настю, у тебе ж немає мобільного телефону!

Настуся скривилася, ніби від зубного болю.

— Ну, чого ти прискіпуєшся? — заторохтіла вона. — Невже не зрозуміло! Це я для солідності. Потім скажу, що телефон удома залишала. Хто ж матиме справу зі мною, якщо в мене навіть стільникового нема?! І потім, візитки я намалювала тільки для трьох акторів театру. А раптом згадають. Та й не будуть вони дзвонити на стільниковий. У них самих мобілок нема…

Чергова данина часові