Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
Ми обігнули «Макдоналдз», що кишів імпортно вбраними людьми, та спустилися вузеньким завулком, щоб потрапити на потрібну вулицю. Відсилаючи мене до Шумилова, режисерка так докладно пояснювала мені, де саме знаходиться офіс видавця, що вже заманячіла була перспектива слухати ці пояснення до пізньої ночі. Я налякалася й попросила просто записати мені адресу, тож тепер збиралася знайти потрібний будинок самостійно. Щойно ми з Настусею опинилися на вулиці, яку шукали, почався дощ.
— Ти парасольку брала? — більше зі шкідливості, ніж, сподіваючись на позитивну відповідь, поцікавилась я.
— Нє-а.
— Даремно. Взяла б — дощу не було б. Надалі завжди тягай її з собою.
— Ет, валянки теж удома лишилися. Будемо тепер снігу чекати…
Такий діалог прикрашав нам бездіяльне тупцювання на одному місці під старим козирком старовинного під’їзду. Дощ дедалі посилювався, і я відверто нервувала, тому що спізнювалась. Тому, що прилизані бурульки мокрих пасом, які звисають з моєї голови, ніяк не можна було назвати зачіскою пристойної жінки. Тому, що Тигра, схоже, образилася. Тому, що взагалі все постало тепер переді мною в похмурому освітленні. Настуся ж, навпаки, перебувала в найкращому гуморі.
— Ми мов справжні англійські сищики! — зітхаючи, промовила Сестриця. — Напружено думаємо про страшенно заплутану справу, дивлячись на безперервні потоки дощу.
— Атож, — миттю зреагувала я, — сищики. Тільки ось дощик чомусь як у англійських, а зарплата — як у наших, вітчизняних. Несправедливо!
Нітрохи не жаліючи мою нервову систему, хтось ще більше посилив дощ і ввімкнув вітер. Довелося шукати надійнішого укриття. Ми зайшли в під’їзд.
— Ух ти! Давай подивимося, га? — Настуся відразу знайшла щось цікаве.
Підсвічена лиховісною тьмяною лампочкою, на дверях квартири номер один красувалася бронзова табличка:
«Музей одного літератора. Вихід платний».
Я кілька разів протерла очі й вирішила, що переді мною найзвичайнісінька помилка.
— Думаю, тут хотіли написати «Вхід», — якомога байдужіше повідомила я Настусі, аби приборкати її бурхливу фантазію.
— Ну, Катрусенько, ну люба… — канючила Сестриця, — ну давай зайдемо! Усе одно зливу перечікувати! А натомість обіцяю цілісінький завтрашній день сидіти в офісі й тобі не заважати.
Відмовитися від такої «манни небесної» я собі дозволити не могла. І потім, справді ж цікаво. Просто в центрі рідного міста, виявляється, діє нікому не відомий літературний музей, а ми його, виходить, ігноруємо. Недобре.
Я не знайшла дзвінка, тому тричі постукала. Важкі двері відчинилися з середньовічним рипінням.
— Радий вітати, — у стримуваному ланцюжком отворі дверей з’явився невисокий статечний джентльмен з уважними темними очима, — ви до кого?
— Ми в музей, — за мене відповіла Настуся. — Скажіть, скільки коштує екскурсія?
— У музей?! — джентльмен раптом неймовірно пожвавився, спустив двері з ланцюга й жестом запросив нас увійти. — Ну це ж треба! Зізнатися, ви наші перші відвідувачі за цей тиждень. Я вже й не розраховував, що комусь у цьому місті може бути цікаво… Екскурсія безкоштовна. Платити доведеться тільки за вихід.
Блискавичним жестом я схопила Сестрицю за плечі й висмикнула з дивного приміщення. Спочатку належало розібратися в ситуації, потім уже заходити.
— А раптом ми відмовимося платити? Погодьтеся, ви не менше за нас зацікавлені в тому, щоб ми пішли…
— Відмовитеся платити? — джентльмен очевидячки розгубився. — Щиро кажучи, така думка якось не спадала мені… Ну… Тоді вам доведеться залишитися в нас і… стати експонатами музею.
Останні слова джентльмен вимовив настільки серйозно, що сумнівів більше не лишалося — він жартував. Просто-на-просто черговий театрал, який грає на публіку. І де їх стільки взялося на мою голову?
— Скільки коштує вихід? — я прийняла правила абсурдної гри й тепер теж говорила дуже серйозно.
— Всього дві гривні з людини.
— А якщо ми вийдемо кілька разів? Чи передбачено знижку як постійним клієнтам?
Джентльмен на мить сторопів від настільки активного маразму у відповідь, але швидко себе опанував.
— Звичайно. Якщо вийдете, скажімо, тричі, то замість шести, можете заплатити чотири гривні, — з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він імпровізує, — кожен третій вихід у нас безкоштовний.
Залишалося тільки пожалкувати, що я відіслала Тигру. Після останньої заяви можна було сміливо зажадати екскурсії для трьох усього за чотири гривні.
— Ну, гаразд, — я вирішила перейти до важливіших речей. Якщо антураж зустрічі відповідає внутрішньому змісту експозиції, то музей, звичайно, варто було відвідати. — А чи не розповісте ви більш предметно, чому присвячений ваш музей? Двома словами. Для розігріву.
— Бачите, — джентльмен миттєво прибрав глибоко офіційного вигляду, — в цій квартирі жив і працював видатний літератор сучасності Хомутов Пі Ес. У нас ви зможете подивитися на особисті речі письменника, на фотографії з сімейного альбому, на його улюблені книги… Експозиція музею цілком відтворює атмосферу життя письменника. Відчуття, що ви потрапляєте в справжнє помешкання, не полишає ані на мить…
Я мигцем глянула на сестрицю і м’яко доторкнулась до її підборіддя, щоби повернути на місце відвислу щелепу вразливої дитини.
— Пробачте, а хто такий Хомутов Пі Ес? — почуваючись персонажем, який вигукує заповітне: «А король же голий!» — поцікавилась я. — Що він написав?
— Як?! — джентльмен сплеснув пухкими руками. — Ви дотепер не знаєте, хто такий Хомутов? Втім, звісно… Відкіля? У газетах про нього не пишуть, відеонарисів телебачення не робить. Жодної реклами, анінайменшої поваги… А потім ще хочуть, щоб його книги величезними тиражами розкуповувалися… Виходить, тим більше вам варто побувати в нашому музеї. Тут ви можете отримати в подарунок книжку з романом нашого літератора. І з дарчим підписом, певна річ. Із іменним дарчим підписом.
Я мимоволі зіщулилась.
— Ви що, вмієте викликати духів? Чи ваш літератор був настільки завбачливий, що залишив книжки з набором дарчих підписів на будь-які імена?
Джентльмен теж зіщулився. Від
