Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Навіть нахаба напарник десь по палубі гуляє разом з усією публікою.
У коридорах тиша, така, яка вночі була.
Іполит відчинив двері каюти ключем, котрий йому капітан дав, чемно пропустив Мусю вперед.
А тій тепер багато не треба — лише дещо перевірити, те, що під наглядом «чоловіка» не встигла. Перевірити — і те, що вважає за потрібне, Іполиту повідомити.
Нехай собі веде це слідство як може. Тільки б не заважав.
Оглянувши каюту при денному світлі, розпочала Муся свою «лекцію» (а сама, варто сказати, себе доктором Шерлом уявила — і збоку собою ж замилувалась, адже все відбувалося майже по-книжному!).
— Отже… Бачите ту характерну пляму біля ніжки? — показує пальчиком.
— Від вина? — питає Іполит.
— Можливо… — каже.
А сама думає: від вина вона червоною або бурою була б.
Але нехай пан слідчий допетрає, що то за пляма. А сама згадала, як песик княжни таку саму вчора на килимі в салоні напудив.
— А це що — бачите? Шерсть!
Ага, цих ворсинок вона вчора не помітила. Узяла кілька з підлоги, до носа Іполита піднесла — той аж чхнув: у нього алергія на собачу шерсть.
— Не інакше як собака тут був… — ніби міркує вголос Муся.
— Собака? — дивується Іполит Вікентійович.
— Ну не сам же собака! — каже Муся і на стіл вказує. — До того ж навряд чи став би він з собакою на брудершафт пити.
Усілася в крісло, вмостилася зручненько, ніжки на банкетку поклала (так само у доктора Шерла його герой-слідчий любив сидіти), продовжує, але так, щоби вельмишановний Іполит Вікентійович потім нібито сам до всього дійшов.
— Тут із собакою одна лише пані подорожує… Хоча собаку того зазвичай служниця на руках носить… Але зі служницею він теж навряд чи пити б став… Ви ж бачили, який він, царство йому небесне, пихатий красень…
А про перстень, звісно, промовчала — цю «зачіпку» собі лишила.
Іполит аж засяяв:
— Здається, щось починає вимальовуватись! З княжною треба поговорити.
— З княжною, точно! — радісно каже Муся і враз смутнішає: — А може, все ж таки зі служницею? Вона не гірша за саму княжну…
— Точно… — згоджується Іполит, — спершу зі служницею!
— Ага, зі служницею, — киває Муся і знову видає: — А ще здивувало мене таке: вчора пані купчиха Лизавета Павлівна вся в траурі ходила, похмуріша за хмару, нічого її не тішило. А сьогодні цвіте, як травнева ружа… До чого б це?
— У траурі? Купчиха? — перепитує Іполит. — Цікаво, цікаво. А якщо це вбивство на ґрунті ревнощів?
— Ревнощів? — дивується Муся і брівки скидає, мовляв, вона у цих справах не фахівець.
— Там, де жінки, — там завжди ревнощі… — поважно киває Іполит Вікентійович.
— Який ви глибокий знавець! — хвалить Муся. — Точно: ревнощі! Кажу ж вам: він такий красень, що ніхто не встоїть. Тобто був красень…
— Піду з купчихою говорити.
— Бог у поміч! — каже Муся і лукаво очками зиркає: — Ну так що — домовились?
— Про що?
— Як — про що? Ви мене в спокої лишаєте і татусеві ані слова, а я вам у разі нових колізій допомагаю чим зможу.
Вагається Іполит.
Йому б висадити Мусеньку на першій же зупинці — і під охороною до місця проживання доправити.
— Що ж я батькові вашому скажу, якщо запитає? У мене ж з ним телеграфний зв’язок!
— Ну, можете сказати так: «Знайшлася і перебуває під моєю особистою охороною»! Вас це влаштовує?
— Головне, щоби його це влаштувало, — зітхнув Іполит.
— Так він же далеко. Його все влаштує, якщо дізнається, що я під вашим невсипущим наглядом. Домовились?
І ніжно так по щоці його чисто виголеній перстом провела, аж зомлів. Кивнув, спробував вхопити за той пальчик, а Муся вже за порогом, цілком задоволена.
Обернулася:
— Ну, ви звертайтеся… в разі чого…
* * *
Верхня палуба після сніданку гуде, мов рій бджіл, і вся майорить жіночими різнобарвними шаликами. Ніби квітучий сад, по якому павичі з куріпками гуляють.
Дехто в білих шезлонгах ніжиться на сонечку, за столиками, під тентами, картярі зібралися, біля пересувного шинквасу панянки лимонад і морозиво з тістечками замовляють, чоловіки — мадеру чи щось міцніше.
Хор циганський, розімлівши на сонці, веде щось задушевне, побрязкує намистом.
Капітан на своєму місці — на узвишші.
Біля нього, як і вчора, свою фільму знімає режисер, оператором керує, куди краще вічко направляти. Той сердито дим пускає з довгої сигарети, але ручку крутить.
То на групу наведе, посеред якої Зінаїда вірші читає, то на шансоньє, що його ані на мить прихильники з поля зору не випускають, то нескромно виловлює з юрми модного письменника з черговою пасією.
Лише княжна Анастасія в шезлонзі сидить непорушно, мов біла статуя, обличчя мереживом накрила, на колінах собачка дрімає, за спиною служниця стоїть, заздрісно на панство дивиться. Видно, що хочеться і їй морозива з тістечком скуштувати.
Лізавета Павлівна весела, до картярської гри пристала, грошима сипле направо-наліво.
Але не шкода — виграє.
Таланить їй сьогодні.
Дарма, що її свита весь час з-за спини шепоче: «Ох, матінко… Подалі б від гріха!»
Дзижчить палуба розмовами, піснями, сміхом.
Модний цирульник мосьє Очінь поміж панянками снує, на куафюр запрошує, ціну знизив до десяти карбованців — записує охочих.
Тільки шкода, що ззаду у «чарівної машинки» вічка немає, адже закарбувала б і матроса в закоротких штанях, що з тилу на публіку виглядає і час від часу ялозить ганчіркою на довгій палиці по підлозі, старається. Зиркає з-під кашкета матроського пильним оком, ніби шукає в цій юрмі когось.
А в салоні — порожньо.
Крізь скляні двері видно, як кілька офіціантів ліниво зі столиків посуд прибирають.
Побачили пані в блакитній сукні — вклонилися.
Певно, щось тут забула.
А юна панянка дійсно ходить в задумі довкола столиків з великим тканим ридикюлем, ніби щось шукає.
Дочекалася, доки офіціанти з тацями вийдуть, — і прожогом до столів. З того, де княжна Анастасія сиділа, взяла ложку двома пальчиками — і до ридикюлю сунула, потім ще й чашку туди ж — з якої служниця пила.
Озирнулась і до столика Лизавети Павлівни, звідти блюдце, з якого та чай сьорбала за купецькою звичкою, поцупила.
