Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

Сміттє-Джек схопився долонями за край столу.

— Продовжуй.

— Той будинок на Черамоя належить Пірсу Петчетту, але докопатися до цього нелегко. Там було знайдено штуки для садо-мазо, а Петчетт знайомий із Лінн Брекен, подружкою Бада Вайта, про яку ти сказав, що нібито її не знаєш. Ти тоді вів розслідування справи про розповсюдження порнографії, а порнуха і садо-мазо іграшки — це з однієї опери. Коли ми спілкувалися востаннє, ти зізнався, що Гадженс мав на тебе компромат, і це пояснює те, чому ти був тоді такий смиканий і роздратований. Отже, ось тобі моя версія, а ти виправ мене, якщо я помиляюся. Брекен і Петчетт були знайомі із Гадженсом, чи не так?

— Але ж ти, мудила, розумний, — відповів Вінсеннс, утискуючи нігті у поверхню столу. — І що далі?

— Чи знав Гадженса Бад Вайт?

— Ні, не думаю…

— Що Вайт має на Брекен та Петчетта?

— Не знаю. Екслі, послухай…

— Ні, це ти послухай. І відповідай. Ти забрав папочку, яка була на тебе у Гадженса?

— Так, — відповів Джек, якого моментально кинуло в піт.

— У кого ти її забрав?

— У тієї баби. Лінн Брекен.

— Як?

— Шантаж. Я виклав на папері все, що знаю про неї, про Петчетта, усе, що я на них знайшов. Зробив кілька копій і сховав у сейфах кількох банків.

— І ти…

— Так, вони досі в мене. А у них — копія компромату на мене.

Отже, Есклі вгадав.

— Ту порнуху, яку ти розслідував, — Петчеттова справа?

— Так. Екслі, послухай…

— Ні, Вінсеннсе, це ти послухай. Маєш досі ті порножурнали?

— Так, все у банку. Вони тобі потрібні, і ти їх отримаєш, але не висуватимеш мені звинувачення у приховуванні доказів. А вершки з «Нічної сови» знімаємо удвох.

— Утрьох. Без Вайта нам не впоратися. 

Розділ 51

Кімната № 6 у мотелі «Вікторія». Дадлі не спускав погляду зі здоровенного мужика, прикутого до крісла наручниками. Дот Ротштейн гортала випуск «Плейбоя». Бад дивився на велетенський чизкейк перед нею, хоча й сама вона справляла неабияке враження — величезна бабега, схожа на лесбійку, у комбінезоні «Г’юз Ейркрафт».

Дадлі переглядав досьє.

— Отже, Ламар Гінтон, тридцять один рік. Одне звинувачення у збройному нападі, колишній працівник телефонної компанії, підозрювався в установленні «чорних» телефонних ліній для Джека Вейлена на прізвисько «Вишибала». За словами інспектора із достроково-умовного звільнення, зник із міста у квітні 1953 року. Що ж, приятелю, думаю, не помилюся, сказавши, що ти певною мірою стосуєшся організованої злочинності, і мій обов’язок як поліцейського — влаштувати тобі сеанс прискореного перевиховання.

Гінтон облизав губи.

— Ти прийшов сюди з нами добровільно, — посміхнувся Дадлі, — і це викликає довіру. Ти не став співати нам пісні про свої громадянські права, яких у тебе все одно немає, і це доводить, що ти далеко не дурень. Дивися, приятелю, моя робота полягає у стеженні за організованою злочинністю в нашому місті й утриманні її у певних межах, і мій досвід дозволяє мені стверджувати, що найефективнішими засобом перевиховання є застосування фізичної сили. Дивися, приятелю, усе буде просто. Я ставитиму питання — ти на них відповідатимеш. Якщо твої відповіді мене влаштують, то сержант Венделл Вайт навіть не встане зі свого крісла. Агов, погнали. Чому ти втік у квітні 1953 року?

Гінтон почав заїкатися. Бад підійшов і відважив йому кілька ударів тильним боком долоні — дивлячись у стіну, аби не бачити. Ляп-ляп-ляп. Дот подала знак, мовляв, поки що досить.

Відбій.

— Це тобі попередження, — промовив Дадлі, — аби ти зрозумів, приятелю, на що здатен сержант Вайт. Не бійся, я врахую, що ти заїка. Отже, повторю питання: чому ти втік із міста у квітні 1953 року?

Гінтон, заплющивши очі, спробував щось сказати, але нічого не виходило.

— Приятелю, не змушуй нас чекати.

— Я п-п-повинен був ут-т-текти.

— Он як! А чому?

— П-п-проблеми з п-п-подружкою.

— Приятелю, я не