Злий - Леопольд Тірманд

— Нема, — зворушено прошепотів Калодонт. Йому здавалося, що цей маленький чоловічок близький йому, як брат, давно загублений і знайдений лише тепер. — Але чого останньої, — раптом злякався він, — як це так?

— Ніколи нічого невідомо наперед, — мовив глибокодумно пан у котелку, — особливо, коли вирушаєш у бій за справедливу справу. За спокій у рідному місті…

Через хвилину прохожі, що поспішали мимо кіоска, могли помітити, як дідок у кепці з рум яним сарматським обличчям і сивими вусами простяг низенькому панові в котелку два тюбика зубної пасти. Але ніхто з них не звернув на це уваги.

— Що тепер робити? — ледве чутно спитав Зільберштейн. Він стояв біля письмового стола Мериноса, блідий:ї спітнілий; вуха в нього палали пурпуром.

Меринос важче сперся на крісло і зіщулився, ніби йому було холодно. Обличчя в нього посіріло, видно було, що він цієї ночі не спав. Під очима набрякли мішки, повіки червоніли від утоми. Крушина стояв біля вікна, кусаючи нігті.

— Юрек, — бідкався він стиха, — що буде з Юреком, хоч би богові душу не віддав. Той лікар уночі хитав над ним головою.

— Що тепер робити?.. — істерично перепитував Зільберштейн. — Що тепер робити, пане голово?

Меринос мовчав, байдужим поглядом дивився на Льову, блукав очима по кімнаті, по стіні, по дверях.

— Чи ж витримає, — стиха скиглив Крушина, — Юрек? Юречек, холера! — Він говорив, не підносячи голосу і без гніву. Якщо я того сучого сина, того лобуря намацаю, то або він, або я… Юречек не виживе… слабий!

— І що тепер робити? — поволі повторив Зільберштейн, розтягуючи слова, і раптом скрикнув: — Що з вами, пане Мериносе? Пане голово! — він перегнувся через письмовий стіл, схопив міцною волосатою лапою Мериноса за карк і сильно струсонув. Несподівано Меринос стиснув його руку, мов обценьками, і щосили вдарив нею об стіл, не глянувши навіть на Зільберштейна. Той дужче зблід, але навіть не писнув.

— Заткни пельку, — спокійно мовив Меринос, — не бачиш хіба, що я думаю? І ти, — звернувся він до Крушини, — заткнись, йолопе! Твій Юречек заробив собі на пироги. Хай-но тільки він вилікується, з ним Кудлатий поговорить. Ось тоді поїде до лікарні або відразу на цвинтар. Тільки ці рахунки відкладемо на потім.

Крушина замовк.

— Кудлатий! — вигукнув Зільберштейн, — підіть до нього, пане голово! Хай щось зробить, хай щось придумає! Не може це так бути! Не може пропасти така чудова справа, така нагода! Такі гроші!

— Зільберштейн, — процідив Меринос, — замовкни!

— Чого я маю замовкати? — в голосі Зільберштейна тремтіла лють, нотки близького скандалу. — Хто тут постраждав, я чи ви? Чи, може, громадянин Кудлатий? Я вже можу спаковувати рушник і зубну щітку. Вчесняка схоплять завтра, а мене через два дні… — Голос у нього панічно забринів. Він перехилився через письмовий стіл і перед самісіньким носом Мериноса люто закивав тремтячим вказівним пальцем. — Але зі мною такі номери не вийдуть! Всі поїдете у бараки, до лопат, до тачок! — Він схопився за голову. — Куди мені тікати? Де можна зникнути? Назвіть якесь надійне місце. Віддайте мені мої гроші! — репетував Зільберштейн, згадавши раптом найважливішу причину свого розпачу.

— Ах ти ж вошивцю, — промовив Меринос з недоброю посмішкою, — твої гроші? А скільки ти вже підмолотив наліво? На тій тисячі квитків, які продав мені по тридцятці? Оце так спільник, морда твоя! — Меринос поволі підвівся з крісла, потягнувся, аж затріщали суглоби, зловісно нахилив голову, повільно обійшов навколо столу. — Ну, кажи… На скільки ти мене обмахляв? Скільки вже в тебе, паршивцю, відкладено грошей, про які ніхто з нас і не знає? Ану, кажи, чоловіче!

Зільберштейн відступив на крок, спіткнувся і впав на столик. Меринос підійшов і, не поспішаючи, схопив його за вилоги піджака і підняв угору з небувалою силою. Льова, хоч невисокий, але кремезний та масивний, здавався в цих дужих, м'ясистих долонях спакованим вантажем, який несхибно підносить потужний кран. Меринос поста» вив Льову на ноги, відпустив його й несподівано двічі вдарив його по одній і другій щоці. Зільберштейн з гуркотом упав на шафу. Його бліде обличчя стало біле, мов крейда, на щоках лишились червоні сліди пальців, на лобі під розпатланим волоссям заблищали великі краплини поту.

— Ти ще заплатиш мені за це, ти… — просичав Зільберштейн з неприродною повільністю, і в цю ж хвилину Меринос кинувся на нього. Його обличчя тремтіло від нестямної люті. Мов могутня скеля, увірвався між них Крушина.

— Пане голово, — шепотів він тремтячими губами, — заспокойтесь, я благаю вас, пане голово! Льово! Не будь таким, чуєш? Пане голово! Льово, іди геть звідси! — Він намагався випхати Льову до дверей і вигнати з кімнати, але Зільберштейн метушився по кімнаті, конвульсійно хапаючись за меблі.

Меринос провів язиком по пересохлих губах, обсмикнув піджак і поправив волосся.

— Пусти його, — різко кинув Крушині, — хай залишається! — Він підійшов до вікна, сперся на підвіконня і запалив сигарету. — Зільберштейне, — мовив рішучим, але спокійним тоном, — не час нам дутись. У нас один день залишився, і цей день не варто марнувати на суперечки. Потім поговоримо і владнаємо непорозуміння. Зараз поїдеш до Вільги, побачиш, як там справи. Якщо погані, повертайся відразу. Коли ж квартира не «згоріла» — скажи Пацюкові, що Вільга на кілька днів поїхав у справах та щоб він пустив тебе нагору. В їдальні стоїть секретер, проламай нижню шухляду, вийми залізну касу і привези її сюди. В тій касі лежить твоя тисяча квитків. А ти, Роберте, — звернувся він після хвилинного роздуму до Крушини, — приведи сюди свого Шаю. От і все. Ну, хлопці, — кинув вій ніби привітніше, — за півгодини ви обидва маєте бути тут, нагорі.

Крушина повеселішав, Зільберштейн поправив перекручений галстук і, здається, трохи заспокоївся.

— Я іду до Кудлатого, — сказав Меринос. — Ці слова підбадьорили Зільберштейна й Крушину.

Крушина і Зільберштейн вийшли, а Меринос сів за стіл, написав кілька слів, поклав у конверт, заклеїв і гукнув:

Анелю!

Увійшла Анеля.