Злий - Леопольд Тірманд
— Ясно, — зневажливо відповіла Анеля.
— А ось тобі ще двісті, — сказав Меринос, додаючи ще два червоних банкноти до п'ятисот, — ткни швейцару, касирці, кому хочеш, але квитки повинні бути.
Добре, коротко йі неохоче мовила Анеля.
— Сама розумієш, — нещиро всміхнувся Меринос, — мені треба трохи відпочити після цієї шарпанини. Хоч з тиждень відпустки, правда ж?
Медовий тиждень, так? — із зневажливою іронією кинула Анеля.
— Хоч би й так, — процідив крізь зуби Меринос, темніючи на обличчі, — а ти мені, Анелю, не дзявкай, бо ще до мого від'їзду можеш позбутися очей. Навіщо ж тобі залишатися сліпою, правда?
Він повернувся і пішов до свого кабінету. Анеля простягла вперед широкі міцні долоні. Заплющила очі і уявила собі, що тут, біля неї, стоїть Олімпія Шувар, а вона, Анеля, повільно, але щільно зачиняє до ванної кімнати двері, а потім довго, із задоволенням душить гарну жінку, стискає щосили її білу високу шию, скручує їй в’язи й погордливим поштовхом жбурляє в куток — м’яку, огидну. Тепер, коли Філіп Меринос здобув те, чого прагнув, єдиним почуттям Анелі була ненависть, а єдиною мрією — нещасна доля цієї пари. Вона розплющила очі, з люттю плюнула на середину ванної кімнати і поклала гроші в чорну приношену сумку з металічним замком. Потім гукнула Крушину і вийшла на сходи.
На третій площадці сходів Анеля зустріла низенького пана в котелку і з парасолькою в руках. Він повільно підіймався по сходах. «А цей карлик до кого?» підозріло подумала вона, але тут таки згадала категоричний тон Мериноса й мовчки пішла далі.
«Де я бачив цю жінку? — подумав пан у котелку, окинувши Анелю непомітним, але пильним поглядом. — Ага! Знаю. Та це ж колишня «Королева Сєкєрок»!.. Непоганий початок».
Крушина і Зільберштейн зайшли до кабінету. Меринос сидів за письмовим столом.
— Є квитки, Льово? — спитав він.
— Є, — Льова вийняв з кишені пакунок і кинув на стіл.
— А як там справи?
— Порядок. Пацюк діє, майстерні працюють. Я передав, що ви, пане голово, казали. Ага… знайшли ще в конторі побитого до непритомності Кітвашевського, але Кітвашевський твердить, що пін був п'яний, мов чіп, і впав на верстат.
А хто це його так почастував? — спитав Меринос.
— Я, — неохоче буркнув Крушина, — зовсім забув вам сказати. Він вивів мене, клятий, з рівноваги, і я віддубасив його.
— То чи варто про це говорити? — серйозно сказав Меринос, — все це дрібниці. — Він устав з-за столу і вийшов на середину кімнати.
— Хлопці, — привітно сказав він, — нас залишилось всього тільки троє. Нічого не вдієш. Але цю нагоду з матчем ми не повинні пропустити.
— Правда, — невпевнено обізвався Зільберштейн, — але ж на цій тисячі штук, — він показав на пакет, що лежав на столі, — не забагатієш.
— Ну, ясно, — серйозним тоном сказав Меринос, — але не про це йдеться. Йдеться насамперед про те, що ми залишились утрьох. А це важливо.
— Не розумію, — недоумкувато здивувався Крушина.
— А я розумію, — посміхнувся Льова, — на кожного з нас припаде більша частка — це ви маєте на увазі, пане голово, так?
— Так, — ствердив замислено Меринос, — весь куш ми розділимо на три рівні частини…
— Що мені до того, — меланхолійно похитав головою Зільберштейн, — коли дома вже чекають на мене з міліції. Вчесняк, мабуть, розповів про все, клубок розплутано по ниточці, і добралися до Зільберштейна. — Льова втер рукавом бліде спітніле чоло; він був голений, на обличчі його лежали зеленавоземлисті тіні, немов після тяжкої хвороби.
— Льово, — криво посміхнувся Меринос, — дивно, але я за тебе зовсім спокійний; знаю, що ти даси собі раду. Особливо, коли завтра ввечері одержиш двісті тисяч злотих.
— Щось не видно ще тих двохсот тисяч, — зауважив а глумливою посмішкою Зільберштейн.
— Так воно й є, пане голово, — ввічливо, але досить тупо сказав Крушина; таку тупість часто називають здоровим глуздом. — Я теж їх не бачу. Де той куш? Як його урвати?
Меринос підійшов до письмового стола, розпечатав конверт, вийняв з нього один квиток і дбайливо розправив на столі: вузенька, рожевобронзова смужка цупкого паперу лежала рівненько, мов цінний документ. Потім Меринос відчинив шухляду і вийняв пачку п'ятдесятзлотових банкнот у банківській бандеролі з чорною, грубо надрукованою цифрою «100» і прибільшено-обережним рухом поклав цю пачку біля квитка. Льова і Крушина з хвилину мовчки вдивлялися в ці покладені поруч елементи досі їм не відомої комбінації.
— Роберте, — поволі мовив Меринос, дивлячись на годинник, — зараз дванадцять годин. Поїдеш на Стальову, до того, що нам підробив бланки доручень. Ти пам'ятаєш його?
— Пам'ятаю, — сказав Крушина, — його прізвище Цепурський.
— Так, — кивнув Меринос, — хай буде Цепурський. Скажеш йому дуже просто: «Шановний пане Цепурський, ви людина інтелігентна і знаєте, що сьогодні означають кілька злотих, правда ж? Потім даси йому цей квиток і скажеш: «От зразок», а тоді покажеш йому здалека пачку грошей: «А ось — двадцять тисяч злотих готівкою. Отож, якщо ви на завтра на ранок настукаєте тридцять тисяч таких квитків, то ці двадцять кусків будуть ваші». Цепурський почне говорити, що зробити це не так просто, що ти надто пізно прийшов, що залишилось надто мало часу на підготовку цієї афери, що, мовляв, там кліше, водяні знаки, папір, що це підробка. Тоді ти скажеш йому: «Цепурський, я обманув вас. У мене в руках не двадцять, а сорок кусків. Вони всі будуть ваші. А як ви влаштуєте з друкарнею, водяними знаками, кліше, це ваша справа. На це даю вам шістнадцять годин. Понад три тисячі злотих за годину — хіба це погана платня? Ну то як, погоджуєтесь?» Я гарантую вам, хлопці, що погодиться…
— Тільки, — пробурмотів Зільберштейн, — не розумію, навіщо нам така кількість квитків — аж тридцять тисяч?
— Дуже просто, — Меринос сердечно поплескав Льову по згорбленій від подиву спині. —
