Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Міро, я сказав, що ми підемо до театру разом, але вам краще піти на лекції, – він відірвав руку від поверхні столу, аби обірвати протести дівчини.

– Ви не допоможете мені в театрі, радше завадите, бо балерини можуть не сказати всієї правди, якщо бачитимуть вас поруч.

Міра схилила голову на знак згоди.

– Однак ви будете надзвичайно корисною для справи в другій половині дня, коли ми конспектуватимемо мої роздуми та спостереження. І от саме про це я хочу поговорити зараз.

– Я… слухаю вас.

– Ви маєте папір і ручку?

– Так, звичайно.

– Тоді візьміть їх і пишіть, я диктуватиму.

Дівчина слухняно дістала письмове приладдя.

– «1916 год, 7 сентября. Мы, нижеподписавшиеся Галушко Тарас Адамович и Томашевич Мирослава…»

– Феликсовна…

Тарас Адамович кивнув. Дівчина писала швидко. Чоловік скосив погляд. Почерк акуратний. Продиктував далі:

–...заключили настоящий договор в следующем:

1) Томашевич М. Ф. поступила на службу к Галушко Т. А. в качестве секретаря сроком с 7 сентября 1916 года на полгода.

2) К обязанностям Томашевич М. Ф. относится: а) оформление протоколов по делу исчезновения балерины Томашевич Веры Феликсовны, б) Составление деловых бумаг.

3) Галушко Т. А. обязан за вышеозначенную работу Томашевич М. Ф. заплатить ей 120 рублей и выдать 60 рублей при подписании договора, и 60 рублей по окончанию указанного срока.

– Що? – вражено звела на нього очі дівчина.

– Далі тільки дата й наші підписи. Терміни умовні, я не знаю, скільки часу ми шукатимемо вашу сестру. А на те, щоб арештувати зловмисника чи зловмисників, віддати їх під суд – і справді може знадобитися кілька місяців.

– Але… ви не можете. Я не просила про службу. Ви ж шукатимете мою сестру, це я мала б вам платити!

Тарас Адамович стенув плечима.

– Але ви не пропонували мені роботу слідчого. Ви просили про допомогу. Я ж пропоную вам роботу, отже, маю платити. Врешті, я використовуватиму ваш час, який ви могли б витратити на приватні уроки, Міро.

Дівчина опустила очі.

– Я зараз не в тому становищі, аби відмовлятися від такої пропозиції. Вона дуже щедра, – стиха сказала вона.

– Звичайна процедура обміну часу на гроші. Повірте, за час завжди не доплачують. Але ви надто юні, щоби зрозуміти це.

Він відставив чашку й підвівся.

– Якщо ми узгодили всі формальності, я познайомлю вас з Естер. Залишу вас на пів годинки, щоби ви звикли одна до одної – цього часу мені вистачить, щоби вирішити питання з драконом мосьє Лефевра.

– З… драконом?

– Не зважайте, я про шахову партію: мій партнер узявся лякати мене сициліанським захистом, – він махнув рукою. – Не зважайте…

Міра повільно підвелась, стисла в руках сумочку.

– Ви хотіли… хотіли познайомити мене з… Естер.

– Так, – господар відійшов убік, пропускаючи гостю до дверей. Вона повільно пройшла повз нього і переступила поріг будинку.

V. Естер

Він повів Міру вглиб будинку, до кімнати в самому його серці. Можливо, весь дім будували навколо неї. Письмовий стіл, велика шафа-картотека, стілець – перше, що впало в очі Мірі, коли вона зупинилась на порозі й роззирнулась. Післяполудневе сонце ледь торкало Естер пальцями-променями. Так вони познайомились.

Можливо, йому й справді треба було взяти дівчину з собою – Тарас Адамович був не надто частим відвідувачем театрів. Здається, жодного разу – за власним бажанням, завжди в службових справах. З одного боку, без провідника складніше, доводиться самостійно шукати потрібних людей, запитувати про елементарні речі. З другого, – люди відвертіші з початківцями. Та й сякого-такого провідника він усе-таки мав – Олег Іраклійович Щербак зустрів його біля чорного входу, усміхнувся, відкинув волосся з лоба, рушив назустріч.

– Радий вітати вас, Тарасе Адамовичу.

Відповів кивком.

– Я вас теж, пане Щербак.

– Панна Томашевич?

– Не змогла прийти. Лекції… – розвів руками слідчий.

Щербак примружився.

– Що ж, у такому разі можемо йти. Покажу вам справжній театр. Упевнений, з цього боку ви його ще не бачили.

– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усміхнувся слідчий.

– Тоді мені складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообіцяльно підморгнув йому Щербак.

Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з ліпниною на стінах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залі тривала репетиція.

Тарасові Адамовичу дивно було бачити порожній партер, він звик до аншлагів у Київській опері. Після вбивства, яке пам’ятали ці стіни та навряд чи забудуть кияни, він опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залі, зупинившись біля оркестрової ями, Дмитро Богров вистрілив у Петра Столипіна.

Колишній випускник найпрестижнішої в місті Першої гімназії, нащадок відомої єврейської сім’ї, син впливового присяжного повіреного і багатого домовласника дивом приніс у театр зброю й двічі вистрілив у прем’єр-міністра імперії, що супроводжував імператора Миколу ІІ, який прибув із візитом до Києва. Потім казали, що Столипін передбачав свою наглу смерть – у заповіті вказав, аби його поховали там, де загине.

За чутками, одіозний Распутін, що супроводжував імператрицю, під час проїзду імператорського почту вулицями міста перебував у квартирі свого київського знайомого і з вікна спостерігав за тим, як його вітали кияни. Коли слідом за каретою Миколи ІІ рушив екіпаж Столипіна, Распутін затрусився й вигукнув: «Смерть за ним їде, за другим екіпажем – смерть».

Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час відбуваються знайомства й обговорення вистави, крадіжки й важливі розмови. Антракт – особливий час для слідчого розшукової частини: метушня й базікання, обірвані фрази, підозрілі суб’єкти. Богров минув охорону без перевірки й двічі вистрілив з браунінга, перш ніж його зупинили. Друга куля зрикошетила від орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипіна і, пробивши живіт, зачепила печінку. Міністр помер за п’ять днів у клініці Маковського.

Богрова повісили 12 вересня у Лисогірському форті. Оскільки в Києві не було посади ката, поліція змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янівської в’язниці. До шибениці Богров вийшов у тому самому вбранні, яке було на ньому в театрі. Навіть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що він десять днів не вибирався з фрака.

Тарас Адамович заплющив очі. Театри… Ох, ці театри. Не