Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.
– Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.
– З якого питання? – не зрозумів той.
– Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.
Гість недовірливо подивився на нього.
– А що це? – перепитав.
– Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.
Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.
– Що скажете?
– Це щось неймовірне!
– D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.
Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.
– Що ж, тепер можемо перейти до справи.
Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.
– До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:
– Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!
Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.
– Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.
Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:
– Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.
– Дякую.
Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?
– Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.
Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:
– Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?
Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?
– Я… певно, мені слід пояснити. Розумієте, я знаю. Я все знаю! – голосно повторив він, замовкнувши на пів слові. Тарас Адамович терпляче чекав. Гість вів далі:
– Я знаю, що Віра Томашевич зникла. І Мирослава… Напевне тому вона говорила з вами, ви ж – слідчий Галушко?
– Колишній слідчий.
– Байдуже! Але Міра просила вас про допомогу?
Не дочекавшись відповіді, промовив:
– Розумієте… це я, я винен у зникненні Віри! – і схилив голову на руки.
– Чому ви так вважаєте? – запитав господар будинку.
– Я знаю Віру Томашевич давно. З моменту її переїзду до Києва. Я – художник, працюю у власній майстерні й іноді – над декораціями в міському театрі. Я бачив Віру на сцені, вона прекрасна. Ви повинні, повинні знайти її!
Тарас Адамович ковтнув чаю. Знову подивився на свого співрозмовника, запитав:
– Чому ви вважаєте, що винні у зникненні дівчини?
– Я запросив її зустрітися в Шато де Флер біля розарію. Вона мала прийти туди після виступу в Інтимному театрі. Однак… Я не дочекався її. А потім, наступного дня я дізнався, що Віра зникла, – він звів на слідчого сірі печальні очі.
– О котрій мала б відбутися зустріч?
– О дев’ятій.
Виступ в Інтимному театрі – сьома вечора. Від Інтимного, що розташований на Хрещатику, 43 до міського парку розваг Шато де Флер – з пів години йти швидким кроком. Цікаво, чи швидко ходять балерини? Дівчина могла запізнитися.
– Я прочекав її до півночі.
Тарас Адамович здивовано звів брови.
– Вона не з’явилась. Що ви робили далі?
– Зранку я був у театрі, хотів зустріти її, спитати, що сталося, – пояснив художник. – Розумієте, я подумав, що вона… Що вона просто забула, чи її запросив хтось інший.
Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз глянув на свого співрозмовника.
– Що вам сказали в театрі?
– Що Віра не прийшла на репетицію.
– Це вас збентежило?
Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотів:
– Збентежило? Ні, зовсім ні, радше засмутило. Розумієте, я тоді не думав, що Віра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собі цікавішу компанію. І… пропустила репетицію.
Цю думку палко підтримали б у поліції. Однак зараз вони були не в поліції.
– Що було потім?
Співрозмовник Галушка прикрив очі.
– Я намагався не думати про неї. Викинути з голови.
– Вдалося?
– Не дуже. У театрі почали ширитись чутки. Сестра Віри приходила до Броніслави, запитувала про Віру. Броніслава – дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська, – пояснив він і вів далі: – У театрі казали, що Віра зникла, поїхала за місто з офіцерами. Але сестра її шукала, отже… Отже, могло щось статися.
Галушко не переривав.
– Я… розумієте, я навіть хотів, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тоді, тоді я хотів, щоб було якесь інше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозі до парку. І боюся того, що вона взагалі не збиралась зустрічатися зі мною.
Він замовк у задумі. Відтак сказав:
– Балерини розповідали, що сестра Віри ходила в поліцію. Віра не повернулась, поповзли чутки про те, що
