Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Ви чудово поінформовані, – ввічливо відповів на її заувагу Тарас Адамович.

– Дякую, – холодно відповіла курсистка, – але після того, як Томашевич звернулася в поліцію, тут усі знають про те, що її сестра зникла.

– Ви це не схвалюєте? – поцікавився він.

– Курси нині працюють тільки завдяки надзусиллям професорів та курсисток. Скандальні історії нам ні до чого.

– Надзусиллям? – здивовано запитав колишній слідчий, хоч і не був певен, що хоче почути пояснення.

Дівчина відповіла:

– У місті далеко не всі з розумінням ставляться до бажання жінок отримувати освіту. Тим паче – юридичну. Гадаю, Міра вправно використовувала талант сестри. Хтозна, може тій це просто набридло.

– Хтозна, – ледь помітно кивнув слідчий Галушко. Востаннє подивився на будинок зі скульптурою Мінерви й рушив до зупинки, де вже незабаром мав привітно дзенькнути трамвай під номером 13.

IV. Сициліанський захист

Цього разу чистити цибулю він вирішив сам. Без зайвої метушні й поспіху. Обережно знімав лушпиння кольору молодого бурштину, складав у кошик. Сусідка просила не викидати – збиралася фарбувати льон. Їдкий запах розповзався подвір’ям, проникав в очі. Відчув, що починають пекти.

Проте не зважав на незручності, бо й чистити цибулю, й потім занурювати її у велику миску з водою було для Тараса Адамовича в радість. Цього разу треба все зробити акуратно й без поспіху, бо з першого разу цибулевий конфітюр не піддався. Чи то він думав не про варення, чи то його малі помічники занадто метушились. Хтозна.

Тому, ретельно вимивши руки, він заслужено винагородив себе приготуванням улюбленого напою.

Змолов каву, насипав у джезву, поставив у пісок. Першу чашку вип’є зараз, подумав, а другу – коли конфітюр вже буде готовий. Мосьє Лефевр, який надіслав йому рецепт, зазначив, що йому найбільше смакує конфітюр із сиром брі на підсмаженому хлібці.

До речі, його партнер непогано розігрував сициліанський захист і вже вибудував своїми чорними пішаками дракона. Потрібно якнайшвидше відкрити вертикаль для тури. Він якраз збирався це зробити, а також описати французу, яким на смак вийшов конфітюр. Звісно, надсилати лист доведеться спершу до Швеції. Вже звідти легка рука пана Ліама Нільсона, обов’язкового учасника їхньої шахової тріади від початку війни, спрямує послання Тараса Адамовича Галушка до Франції. Мосьє Лефевру тепер також доводиться надсилати кореспонденцію в такому ж порядку. На це він не стомлюється нарікати, щораз присвячуючи цій ситуації кілька рядків у черговому листі до київського друга.

У таку довгу дорогу варто відправляти описи і вивіреного ходу, і бездоганного конфітюру. Приготувати саме такий завадила банальна річ – перебір з цукром. Мабуть, малі шибеники вирішили додати більше. Цибуля мала б карамелізуватися, стати солодкою, з ноткою гіркуватості – тоді вона ідеально поєднується з сиром.

Якщо ж додати надто багато цукру, конфітюр перетвориться на смолу найдавніших дерев, що колись упала в холодні обійми праматерів всіх річок. Велику миску застиглого бурштину – ось що він отримав замість ніжного варення з цибулі. Щоправда, хлопчаки не засмутились: накололи собі бурштинових солодощів і розбіглись хто куди. Тарас Адамович махнув рукою і вирішив відкласти спробу на наступний день.

Зараз насолоджувався тишею і спокійною працею. Розмірений плин думок, акуратні кубики цибулі, що розсипаються з-під ножа. Він заздалегідь приготував яблучний оцет – потрібна одна столова ложка, не більше, цукор – головне не передати куті меду цього разу. Без меду, до речі, теж не обійтися, обрав липовий. Мед з власної пасіки йому зазвичай постачає Сильвестр Григорович. Згадавши давнього друга, зітхнув. Так і не відповів йому, а треба було б написати.

Поставив велику миску на вогонь, налив олії, додав нарізаної цибулі, ковтнув кави. Тепер – тільки помішувати. Цибуля має стати прозорою, як вуаль тендітної панночки. Потрібен час.

Хвіртка ображено хряснула від надто сильного удару, ворона каркнула і, змахнувши крилами, злетіла з гілки. Тарас Адамович поставив чашку з недопитою кавою на стіл. Навіть якщо пекельний пес Цербер зірвався з ланцюга й навідався до його двору, він спершу карамелізує цибулю, а вже потім дасть йому себе зжерти. Подивився в миску, де в олії шипіла і танула цибуля. Ще зарано. Цукор можна додати трохи згодом. А вже потім – постійно помішувати.

Почув кроки стежкою – певно, Цербер вирішив перевірити, чи є хто в будинку. Кроки наближались, цибуля прозорішала. Тарас Адамович зрозумів, що незнайомець зупинився біля веранди. Обережно додав оцту, потім – трохи цукру, знову помішав.

– Добрий день! – почув голосне привітання. Цербер виявився вихованим.

– Добрий день, – сказав у відповідь, – почувайтеся як удома, я зараз закінчу й вийду до вас.

Для того, щоби закінчити чаклувати над конфітюром, йому потрібно було з пів години, однак незнайомець не повідомив про свій візит, отож хай нарікає на себе. Підсипав ще цукру, помішав і – подобрішав. Зменшив вогонь, ще раз помішав, витер руки об бездоганно випрасуваний рушник і рушив на веранду.

Полуденне сонце не шкодувало своїх теплих променів ні для саду Тараса Адамовича, ні для веранди, де в улюбленому кріслі-гойдалці господаря зручно вмостився несподіваний візитер.

Елегантний, але якийсь розхристаний пан з тонкими рисами обличчя ніжився на сонці, заплющивши очі від задоволення. Сірий костюм, розстібнута в трохи зім’ятому комірі біла сорочка, яскраві жовті рукавички, кинуті ним на стіл. Господар посунув їх тацею, на якій стояв молочник, цукорниця та ще одна філіжанка, щоб підставити її ближче до гостя. Той різко розплющив очі, здригнувся, ніби відкинув залишки сну, змінив позу з розслабленої на напружену й ураз втратив левову частку своєї елегантності. Тепер перед Тарасом Адамовичем сидів здивований розхристаний дивак. На вигляд ровесник хлопчини з антропометричного кабінету.

– Прошу, – мовив господар.

– Д…дякую, – видушив з себе гість.

– Кава в джезві. Чи ви надаєте перевагу чаю?

Гість здивовано подивився на джезву.

– Ні, кава – божественний напій.

– Безперечно, – усміхнувся господар. – Я закінчу деякі справи й повернуся до вас за пів години, – сказав безапеляційно, перш, ніж гість встиг відрекомендуватися. І додав, вказуючи на протилежний краєчок столу: – Тут є кілька газет, сподіваюсь, ви зможете себе розважити.

– Не турбуйтесь про мене, – усміхнувся гість, повертаючи собі шарм елегантної легковажності.

Тарас Адамович не турбувався. Повернувся до вже прозорої цибулі, додав цукру. Знов помішав. Цибуля починала набирати позолоти. Тільки