Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– Як відреагували на зникнення Віри в театрі?
– Зраділи. То ж зміїне кубло.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Ви маєте якісь підозри? Куди могла зникнути Віра?
– Я не знаю, – він стенув плечима. – Вона раніше нікуди не зникала.
– Тобто таке з нею трапилось уперше?
– Так.
– Щодо офіцерів. Ви когось із них знаєте? Бачили разом із Вірою?
– Ні. І не хотів би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.
– Ви добре знаєте сестру Віри?
– Бачились раз чи двічі.
Цього разу хвіртка рипнула ледь чутно, ніби вибачаючись, що відволікла співрозмовників від бесіди. Олег Іраклійович Щербак повернув голову в напрямку доріжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як і обіцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затінку яблуневого саду. Завмерла біля хвіртки, завваживши гостя. Потім рішуче попрямувала до веранди, зупинилася біля сходинок. Чоловіки підвелися.
– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його співрозмовника, – пане Щербак! Не сподівалась вас тут зустріти.
– Я вас теж, але радий нашій зустрічі, – відповів художник, знову перетворившись на Париса.
– Міро, прошу приєднатися до нашої розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфітюр, а також мій гість розповів дещо про вечір, коли зникла ваша сестра.
Міра здивовано подивилась на художника:
– О, я не знала, що… що ви щось знаєте…
Вона сіла навпроти Щербака.
– Розкажіть мені. Коли ви бачили Віру?
– Радше, коли не бачив, – сумно сказав художник. – Вона мала виступати в Інтимному, я запросив її зустрітися в Шато де Флер.
– Вона не казала мені, – здивувалась Міра.
Шарм елегантності відразу злетів з нього, риси обличчя стали різкими:
– А вона завжди вам говорить, з ким і коли має зустрітися?
Міра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:
– Вибачте, просто… Того вечора Віра запрошувала мене на зустріч. Ми… Мали піти удвох в «Семадені». Там… на неї чекали.
Вона почервоніла. Щербак дивився на свої руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столі.
– Чекали, – як луна повторив він, а потім перепитав. – Назимов?
– Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.
Галушко зацікавлено спостерігав за співрозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав із захисту – звинувачував себе у зникненні дівчини, але сподівався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сициліанський захист, войовничий за своєю природою. Цікаво, чи зможе мосьє Лефевр так швидко перейти від захисту до атаки?
– Отже, того вечора ви не бачили її? – запитала Міра.
– Ми домовились про зустріч напередодні, в театрі, – сумно відповів гість Тараса Адамовича. – А коли ви бачили її востаннє?
– Коли вона танцювала, – тихо відповіла Міра.
– Ви допоможете її знайти? – відволік Тараса Адамовича від роздумів Щербак.
Господар садиби відповів докладно:
– Я спробую розібратися в цій справі. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти відповіді на запитання, які вас цікавлять. Водночас я маю певні зобов’язання і роботу, від якої не планую відволікатися.
– Але ж…
– Дівчина зникла. Я розумію. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пізніше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додаткові запитання чи випливуть нові деталі.
– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообіцяв художник.
– Ми будемо вдячні.
– Ми? – здивовано запитав Щербак.
– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати мені в цій справі як секретар. Розслідування потребує акуратності.
Міра усміхнулася. Щербак насупився.
– Що ж, – сказав він, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.
– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.
– Дякую, – луною повторила Міра.
Ворона з дерева каркнула, наче теж хотіла подякувати.
Тарас Адамович перевів погляд із дерева на свого гостя:
– До речі, Олеже Іраклійовичу, де ви взяли мою адресу?
Гість знітився й почервонів. Розповідати почав не відразу, павза затягувалась і ставала дедалі гнітючою. Міра вже відкрила рота, щоби розітнути тишу запитанням, але гість Тараса Адамовича почав говорити:
– Я… я хотів підійти до вас ще тоді, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумієте… – він старанно добирав слова. – Але до вас підійшла якась дівчина, ви розмовляли, я… вирішив не втручатися. Коли ви закінчили розмову, поплівся за вами. Я не стежив, ні. Зовсім не ховався, сподівався, що ви озирнетесь і запитаєте, чого я йду за вами. Я б усе розповів…
– І ви дійшли до моєї садиби?
– Я сів у трамвай услід за вами. Думав доїхати до вашої зупинки, вийти й познайомитися.
– Але не вийшли.
– Розумієте, я нервувався, не спав усю ніч. Я… заснув у трамваї.
Міра уважно слухала, звівши догори брови.
– Прокинувся, а вас вже не було на місці. Я схопився, кинувся до вікна. Мені пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поїхав далі у триклятому трамваї. Вирішив – це знак долі. Можливо, мені не варто було приходити до вас. Сьогодні… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…
– Знак долі, – усміхнувся господар.
– Приїхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пішли вчора. Зустрів на вулиці хлопчака, сказав, що тут має бути будинок слідчого, він одразу показав.
Тарас Адамович подумки зітхнув. Треба буде провести бесіду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща ідея.
– І останнє запитання, пане Щербак, – після хвилинної павзи мовив господар.
– Так? – з готовністю відповів гість.
– Чи не могли б ви супроводжувати нас із панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюєте в оперному?
– Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?
– Так, це було б незайвим.
Міра сумно хитнула головою.
– Почуєте багато пліток…
– Можливо. Але це теж інформація.
Міра кивнула. Щербак схилив голову і, підхопивши капелюха, підвівся.
– Що ж, Тарасе Адамовичу, дякую, що вислухали мене. Зустрінемось завтра біля театру? О котрій?
– О котрій починаються репетиції? Який краще обрати час?
– Якщо зустрінемося десь о дванадцятій, можна буде поговорити з дівчатами за кавою.
Галушко кивнув. Олег Іраклійович Щербак попрощався й
