Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Ви домовлялись з Вірою, що вона повинна вас чекати?

– Так, ми збирались піти в «Семадені», Віру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанію.

– Чи не могла вона піти в «Семадені» без вас і чекати вже там?

– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрі. Однак я відвідала того вечора цю кав’ярню. Хотіла перевірити, на всяк випадок. Запитала в офіціанта, чи не було тут Віри. Він сказав, що запам’ятав би, якби вона була.

– Звідки така впевненість?

Міра помовчала, потім сказала:

– Він пам’ятав Віру, бо… Вона часто з’являлась у «Семадені».

– А ви?

– Кілька разів.

Тарас Адамович почухав скроню і знову щось занотував.

– То ви поговорили з художником?

– З ким?

– З художником, що робив костюм?

Міра закліпала очима.

– О! Так, вибачте. Я перескочила відразу на «Семадені».

– Це я вас заплутав, – спокійно сказав Тарас Адамович.

– Так, я з ним поспілкувалася. Прізвище, здається, Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за кулісами й провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він чудовий.

– Це справді так?

– Не впевнена. Я не надто розуміюсь на мистецтві. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрічками. Але в танці… виглядало неймовірно.

Вона замислилась.

– Отже, він провів її до гримерки. Проте коли ви дістались туди, Віри вже не було.

– Так.

– І з того часу ви її більше не бачили?

– Так.

– Отже, художник та балерина, яку ви зустріли в гримерці, бачили вашу сестру останніми?

– Так. І ще – бородатий чоловік.

Тарас Адамович закрив записник.

– З ким ваша сестра повинна була зустрітися в «Семадені»?

– Я не знаю напевне.

– Вона ж мала вас хоч попередити.

Міра знітилась, потім сказала:

– Здається, це мали бути військові. Офіцери.

– Ви когось з них знаєте?

– Один із… шанувальників Віриного таланту – штабс-капітан Сергій Назимов.

– Ви бачили його в «Семадені», коли розмовляли з офіціантом?

– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офіціанта і хотіла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Віру, сказав, що вона не прийшла. Я відповіла, що шукаю її.

– Ви розповіли в театрі про зникнення сестри?

Міра опустила очі.

– Так. Пані Ніжинська, здається, здивувалась і трохи розсердилась. Інші… Гадаю, їм байдуже. А деякі, можливо, навіть зраділи…

Він співчутливо подивився на дівчину.

Сквер знову заповнили дівчата у світлих блузах і капелюшках. Певно, лекція скінчилась. Міра сиділа на лавці, обережно перебираючи пальчиками застібку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскіт води заспокоює. Курсистки щебечуть про щось одна одній. Деякі – зовсім юні, легковажні, наче метелики, розгортають книжки, переповідають плітки. Є й інші – в довгих вузьких спідницях, з високими зачісками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорів чи готуються до ролі суворих гувернанток. А тут, біля нього на лавці сидить дівчина в капелюшку й думки її не про вчительську кар’єру, лекції чи залицяльників.

– Міро, – звернувся він до неї, – я спробую знайти вашу сестру. Зізнаюсь, що мені було б простіше зробити це, якби я ще служив у поліції. Як приватна особа… я зроблю все можливе.

Вона відповіла несподівано:

– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?

Спершу хотів відповісти категоричною відмовою. Потім подумав і сказав:

– Хіба що як секретар. Розслідування… потребує акуратності.

Міра з готовністю кивнула.

– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однієї лекції.

Міра усміхнулась:

– Це зараз хвилює мене найменше.

– І все-таки. Вам варто повернутись.

Вона подивилась йому в очі і сказала:

– Дякую.

Граційно підвелась, узяла ридикюль.

– Коли я можу почати роботу?

– Що?

– Секретарем, – без усмішки сказала вона.

Він підвівся, взяв капелюх.

– Вам доведеться поєднувати це з курсами, – він поглянув на неї, в голові майнула думка про те, що не варто було б залучати її до справи. Особисті справи краще не розслідувати – засліплюватимуть емоції. Він колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цієї курсистки ще й на світі не було. Скільки їй? Двадцять один. А вже сповна відчула жахіття війни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Він відмахнувся від думок, сказав уголос:

– Гадаю, ми можемо зустрічатися після полудня. Коли ви матимете вільний час.

– Дякую. Я почну завтра, – з готовністю пообіцяла дівчина.

– Домовились. Чекатиму на вас.

Міра підвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши їй на прощання. Вже збираючись йти, вона усміхнулась, звичним рухом помістила ридикюль на згин ліктя, злегка опустила і знов звела голову в капелюшку.

– Міро! – прозвучало раптом неподалік.

Світла блузка, стримана спідниця, книжка в лівій руці. Незнайома дівчина тримала її, стискаючи пальці. Вся її постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолійно-розслабленою позою Міри. Томашевич здивовано подивилась на дівчину. Тарас Адамович ввічливо усміхнувся. Не починав діалог, чекав пояснень. Врешті, це незнайомка втрутилася в їхню розмову, отож долати незручні паузи – теж їй.

– Прошу вибачити, – спокійно і з викликом мовила вона, ні до кого не звертаючись, і повторила, – Міро! Професор Лобода просив переказати, що чекає на тебе в бібліотеці.

– Так, дякую, я вже йду, – і мовила:

– До зустрічі, Тарасе Адамовичу.

– До зустрічі, – відізвався він.

Пішла.

Незнайомка, здається, йти не збиралась. Тарас Адамович підняв валізку, поклав в неї записник, озирнувся на дівчину, що продовжувала стояти поруч. Міра Томашевич зникла за дверима будівлі з Мінервою.

– Ви з поліції? – не надто ввічливо запитала незнайомка.

– Ні, – без зайвих пояснень відповів він.

– Ви схожі на слідчого.

– Можливо.

– Розшукуєте її сестру?

Він уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекції? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькі очі. Не надто приємні риси. Чи вони просто здались такими, коли дівчина втрутилась у чужу розмову?

– Ви щось знаєте про зникнення її сестри? – спокійно запитав Тарас Адамович.

– Ні. Знаю одне – якщо її сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.

Він надів капелюх.

– Мене це не обходить.

– Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому місті, здається, заробляють тільки