Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Малий кур’єр не забарився. Ось і він, усміхнений, з газетою в руці прямує до веранди. Тарас Адамович вправним рухом поклав у долоню хлопця гривеник.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привітався той.
– Доброго, доброго, – з теплотою в голосі відповів господар дому. – Кави?
– Якщо ваша ласка, – несподівано погодився Кость.
Тарас Адамович усміхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гість складе йому компанію. Однак для таких особливих випадків господар завжди тримав напохваті якісь смаколики. Цього разу – яблучний пиріг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, виніс частування. Каву Кость пив повагом, оцінюючи смак.
– Ви почистили джезву, – констатував він. І незрозуміло було – завважив він її блискучу поверхню чи зробив висновок зі смаку напою.
– Як справи у видавництві? – ввічливо запитав Тарас Адамович.
– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунія тепер теж воює, – продовжив він тоном знавця, що веде світську бесіду.
– Так, – зітхнув Тарас Адамович.
З початком вступу Румунії у війну обривалось його листування з гером Дитмаром Боє, який надсилав листи з воюючої Німеччини до Румунії, а вже звідти пан Дан Тодореску, лікар, пересилав їх до Києва. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацікавила його недавно, тож їхні партії більше нагадували уроки майстерності, які досвідчений викладач дає неофіту. Натомість листування з гером Боє було суперництвом: холодним і виваженим, сповненим іронії й глибокої поваги гравців один до одного. Якщо з мосьє Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Боє вимагала уваги та терплячості. Тепер партію з німцем доведеться відкласти. Хтозна на скільки років. Тарас Адамович потер підборіддя. Шкода.
Хлопчина із задоволенням пригощався. Їв швидко, відкушуючи великі шматки – давня звичка не від доброго життя. Упіймав погляд Тараса Адамовича, відклав пиріг, ввічливо запитав:
– Як просувається ваша справа?
– Поки невідомо. Забагато запитань.
– Тітка каже, багато питань – багато зітхань. Але я не певен, що саме вона має на увазі, вона трохи… – він промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишній слідчий мовчки підсунув до нього тарілку з пирогом. Кость додав:
– Пан редактор сьогодні стрів мене в коридорі, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь під ногами? Не думаю, що він чекав на відповіді. А вам вони потрібні?
– Потрібні.
– То спробуйте відповісти хоч на деякі запитання.
– Якби ж знати, на які саме.
– Оберіть найголовніші.
Звучить просто. Але як обрати? Що важливіше – поговорити з тими, хто бачив Віру в Інтимному театрі чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?
– Розумієш, зникла дівчина…
– Ваша родичка?
– Не зовсім так. Тобто… зовсім не так. Просто дівчина, з театру…
– Актриса?
– Щось таке.
Кость багатозначно гмикнув.
– А хто її бачив востаннє?
– Багато хто – вона виступала на сцені.
Гість хитнув головою, примружився.
– Мають бути ті, хто бачив її, коли вона зійшла зі сцени. Вона ж не ілюзіоністка?
– Гадаю, ні. Вона балерина, – мовив колишній слідчий.
– Я чув, що в Індії факір може підкинути мотузку вгору й вона зачепиться за небо. По ній він вилазить до самого Бога й ховається у хмарах, – останню репліку він промовив майже пошепки.
Тарас Адамович відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши:
– Індійський канат… Ні, не думаю, що вона зникла, піднявшись зі сцени на мотузці. Але ти нагадав мені оповіді діда. Він говорив, що якось зустрів чоловіка, котрий показував такий фокус. Це було давно, дід воював на Закавказзі. Але в тому фокусі чоловік зникає в небі, а потім знову з’являється на землі. Дівчина, яку я шукаю, поки так і не з’явилась.
– Хтось мав би бачити її, – впевнено мовив Кость і сьорбнув каву.
– Хтось мав би, – погодився Тарас Адамович.
Хлопець відставив порожню філіжанку.
– Дякую за каву, – він підвівся.
– Дякую за газету, – в тон йому відповів господар дому.
Хлопець покрокував доріжкою до хвіртки. Тарас Адамович дивився йому вслід і згадував, що говорила Міра Томашевич про тих, хто бачив її сестру після виступу. Художник і балерина. Ім’я художника можна знайти в паперах – Міра акуратно надрукувала свої свідчення й поклала в теку. Балерина була безіменною, доведеться шукати свідків в Інтимному театрі і, можливо, знову говорити з пліткарками з оперного.
Отже, найважливіше завдання на сьогодні – відвідини Інтимного театру? Треба відшукати свідків за лаштунками, розпитати артистів, більшість з яких можуть бути гастролерами. Має бути краще рішення, таке, що вимагає менше метушні. Елегантне рішення. Може, знову звернутися до Щербака, аби той допоміг знайти колегу? Зустрітися, скажімо, в «Семадені», й заодно поговорити з офіціантами про вечір зникнення Віри.
Він налив другу чашку кави, цього разу додав вершків, зайшов у будинок. У кімнаті Естер відчинив одну з шухляд, узяв теку. Акуратним почерком Міри на ній стояв напис: «Справа викраденої балерини».
– Ми не впевнені, що її викрали, – сказав тоді Мірі Тарас Адамович.
– Тоді, яку назву ви пропонуєте?
– «Справа балерини». Або «Справа зниклої балерини».
Міра опустила очі.
– Розумієте, «Справа балерини» звучить так, ніби злочинницею є сама балерина.
– Можливо, – погодився Тарас Адамович.
– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Віра не розчинилась у повітрі. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…
Тарас Адамович вирішив не сперечатися. Врешті, остаточну назву вони зможуть придумати тільки тоді, коли дізнаються правду про Віру Томашевич.
– Добре, залишимо «викрадену», доки не підтвердимо чи спростуємо цю гіпотезу.
Міра вдячно усміхнулась і поклала теку в шафу.
Згадуючи її усмішку, Тарас Адамович гортав папери далі, читав свідчення. Ось воно:
Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за лаштунками і провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він дуже гарний.
Прізвище художника, з яким варто було б поговорити, йому відоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручніше вмостився в кріслі, й, аби відволіктися від сотень думок, що
