Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Він не помітив, як балерини на сцені зупинились. Репетиція завершилась?

– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упіймати тут двох-трьох пліткарок. З іншими поговоримо пізніше.

Йому справді вдалося зупинити кількох дівчат біля оркестрової ями й провести їх у напівтемний куток, де в кінці партеру сидів Тарас Адамович, занурений у свої роздуми.

Перша дівчина – висока білявка в трико. Манірна, але хіба не всі балерини такі? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неї не так офіційно – Бася. Ще одна полька? Всі київські балерини – польки?

– Ви з поліції? – запитала з викликом.

– Ні.

– Але ви розшукуєте Томашевич. Олег сказав.

– Так. Як приватна особа.

– Тоді я не зобов’язана говорити з вами, – підвелась вона.

Щербак ображено протягнув:

– Б-а-а-сь…

– Не зобов’язана, – повторила дівчина.

Тарас Адамович спокійно кивнув і, повернувшись до тендітної сором’язливої брюнетки в легенькій суконці поверх трико, що стояла поруч, запитав:

– Чи можу я дізнатися ваше ім’я?

Білявка Бася примружила колючі очі й знову проказала:

– Ми всі не зобов’язані говорити з паном…

– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишній слідчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.

– Яся, – прошепотіла вона. І повторила сміливіше: – Я…Ярослава.

– Ярославо, ви знаєте Віру Томашевич?

Ярослава знала. Віра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Броніслави Ніжинської. Ярослава хотіла танцювати, як Віра. Майже невагомо, коли не тільки глядач, але й хореограф, не помічає павзи між рухами. Коли крок балерини уже є актом мистецтва.

– Ага, просто друга Кшесинська, – різко кинула Бася.

Ярослава почервоніла.

– У нас іноді говорили, – після павзи додала вона, – що якби Броніслава вирішила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилію вона віддала б Вірі.

«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч і пам’ятав дуже невиразно. Давня німецька легенда, яку переповідали балерини мовою тіла. Гер Дитмар Боє якось писав йому, що в будь-якій німецькій легенді обов’язково має бути свій Зигфрид. Без нього вона – або не німецька, або не легенда.

– Київ ще не бачив «Лебединого озера», – повідомив Щербак.

– Хіба? – запитав Тарас Адамович.

– Тільки уривки. Окремі сцени з балету. Та й то – у виконанні гастролерів.

Білявка Бася з викликом подивилась на нього.

– Ще побачить! – пообіцяла вона хтозна-кому.

Тарас Адамович усміхнувся:

– Я теж поділяю вашу впевненість, що Одетта – Віра Томашевич – має знайтися. Особливо, якщо ви нам допоможете.

Бася скривилась, усім своїм виглядом демонструючи, що мала на увазі зовсім не те. Тарас Адамович подивився на третю дівчину, на яку спершу не звернув увагу. Теж білявка, але не така яскрава, як Барбара. Невиразне личко, яке складно запам’ятати. Вона відчула його погляд і звела на нього перелякані світлі очі.

– Коли ви востаннє бачили Віру Томашевич? – запитав Тарас Адамович, звертаючись до всіх трьох.

Відповіді були різними. Бася рада була б не бачити ніколи, але зустріла Томашевич на останній репетиції в театрі, за день до її зникнення. За словами Басі, Віра, як завжди, була нестерпною і нестабільною.

– Тобто? – не зрозумів Тарас Адамович.

Бася мовчала. З поясненнями допомогла Ярослава:

– Віра неймовірно ставала в арабеск… Завмирала в позі, але центр тяжіння ніби зміщувала вперед, часто розкривала плечі. Здавалось, от-от впаде, але вона могла завмерти так надовго, це було дивовижно… Не академічно, але прекрасно…

– Неправильно, – обірвала її Бася.

Ярослава знітилась. Сама вона бачила Віру вранці, в день її виступу в Інтимному театрі – вони разом ходили до модистки.

– Віра щось шила на замовлення?

– Ні, я шила… Тобто мені шили капелюшок, Віра допомагала обирати фасон.

– Вона про щось говорила? Важливим є все, що ви згадаєте, – Тарас Адамович витягнув з кишені записник.

– Я… Навряд чи я зможу чимось допомогти. Ми просто говорили… Щось безглузде, неважливе. Віра сказала, що їй більше подобаються етюди, які вона репетирувала з Броніславою, ніж сцени з класичного балету.

– Вона не казала про плани на вечір?

Ярослава зморщила лоба.

– Це було давно… Здається, вона збиралась з кимось зустрітися.

– З ким саме?

– Я… не пам’ятаю.

Бася закотила очі. Тарас Адамович кинув на неї запитливий погляд.

– Ярослава не вміє брехати, – пояснила білявка. – Всі в театрі знають, що Віра крутить роман з Назимовим, це офіцер з 1-ї запасної роти, палкий поціновувач її неакадемічності.

– А ви не схвалюєте?

– Неакадемічність? Звичайно.

– Ні, роман.

Бася розсміялась.

– Роман якраз схвалюю, маю надію, що Ромео колись забере свою Джульєтту з нашого театру, де всі такі нудні та академічні.

Третю дівчину звали Марі. Тарас Адамович ще раз подивився на неї, щось записав у блокноті. Марі Віру не бачила, принаймні точно не могла згадати, коли вони зустрічалися востаннє. Марі хотіла якнайшвидше піти, бо перерва закінчувалась, а вона мала купу справ. Тарас Адамович зітхнув. Щербак співчутливо поглянув на нього.

– Останнє запитання, – мовив слідчий. – Скільки заробляють балерини?

– Що? – здивовано закліпала очима Бася.

– Ви ж отримуєте платню? – поставив уточнювальне запитання Тарас Адамович.

– Так, але…

– То скільки?

– Ми не обговорюємо…

– Звичайно. Але ви ж можете назвати суму?

– Дев’ятнадцять карбованців.

Суму врешті назвала йому Марі, якій так кортіло піти. Це багато чи мало? Нижчі поліційні чини отримували близько двадцяти-двадцяти п’яти. Стільки ж – учитель початкової школи. Чи могла Віра на ці гроші утримувати себе та сестру? Оплачувати житло, а Міра Томашевич говорила, що згодом вони винайняли всю квартиру? І найголовніше – платити за навчання сестри?

– Чому ви запитали про гроші? – допитувався Щербак, коли вони прогулювались коридором.

– Щоби зрозуміти, що сталося, потрібно знати, чим жила Віра Томашевич, що її турбувало.

– Навряд чи вона турбувалась про гроші.

– Чому ви так думаєте?

Щербак потер підборіддя.

– Я спробую пояснити. Віра… спокійно ставилась до грошей. Ніколи не працювала безкоштовно, навіть якщо по допомогу до неї звертались друзі. Вона позувала для мене, але я платив їй погодинно.

Тарас Адамович мовчав, обдумуючи почуте.

– У неї не було вільного