Містична річка - Денніс Ліхейн
Де Селеста? Чи вона бодай знає, що його заарештували й привезли сюди? І як там Майкл? Чи нудьгує він за батьком? Найгірше в його смерті було те, що Селеста й Майкл житимуть далі. О, його смерть може засмутити їх на короткий час, але вони витерплять і почнуть нове життя, адже саме це люди роблять майже щодня. Лише в кінофільмах люди сумують за мертвими, і їхні життя ламаються, як спрацьовані годинники. У реальному житті твоя смерть мало чим прикметна для всіх, крім тебе.
Дейв іноді замислювався над тим, чи дивляться іноді мертві на тих, кого вони лишили позаду, й чи плачуть, бачачи, як легко ті переживають те, що дорогих їм людей поруч уже немає. Як, наприклад, малий син Здоровила Стенлі Юджин. Чи не витає він тепер в ефірі зі своєю лисою голівкою та в лікарняній сорочечці й чи не дивиться на свого тата, як той сміється в барі, не думає: «А як же я, тату? Ти пам’ятаєш мене? А я ж був!»
Майкл матиме нового тата, а може, потім навчатиметься в коледжі й розповідатиме своїй дівчині про свого батька, який навчав його грати в бейсбол і якого він майже не пам’ятає. Це було так давно.
А Селеста, безперечно, ще досить гарна й легко знайде собі іншого чоловіка. Неодмінно знайде. Я стомилася від самотності, скаже вона своїм подругам. Вона не для мене. А він чоловік хороший і добре ставиться до Майкла. І її подруги та друзі зрадять пам’ять про Дейва миттю. Вони скажуть: «Ти добре вчинила, люба. Це корисно для здоров’я. Стрибай знову на велосипед свого життя — і в дорогу!»
А Дейв перебуватиме в Юджиновому товаристві, й обоє дивитимуться на землю й кричатимуть про свою любов голосами, яких ніхто з живих ніколи не почує.
Господи. Дейвові хотілося забитися в куток і обняти себе за ноги. Він розпадався на частини. Він знав: якщо зараз прийдуть копи, він розколеться. Він розповість їм усе, що вони хочуть знати, якщо вони виявлять до нього бодай трохи симпатії та принесуть йому ще один спрайт.
І тут двері до кімнати допитів, де сидів Дейв наодинці зі своїм страхом та своєю потребою в людській симпатії, відчинилися, і увійшов поліціянт у повному однострої, молодий, сильний, який мав ті характерні для працівників поліції очі, що водночас здаються незворушними й владними.
— Містере Бойл, ходіть зі мною.
Дейв підвівся на ноги й пішов до дверей. Руки йому злегка тремтіли, бо алкоголь досі шукав свій шлях, щоб покинути його тіло.
— Куди? — запитав він.
— Ви станете в лінію, містере Бойл. Один чоловік хоче на вас поглянути.
Томмі Молданадо був у джинсах і в зеленій футболці, заляпаній фарбою. Плями фарби були також у його кучерявому брунатному волоссі, на задубілих робочих черевиках і на товстих скельцях його окулярів.
Саме окуляри стурбували Шона. Будь-який свідок, що приходив у суд в окулярах, міг із тим самим успіхом почепити на груди мішень для адвоката захисту. А про присяжних то й говорити нема чого. Адже всі тепер надивилися детективних фільмів і на свідка в окулярах дивляться так само, як на торгівців наркотиками, чорношкірих без краватки й рецидивістів, які заздалегідь домовилися з окружним прокурором.
Молданадо притиснув ніс до скла, яке відгороджувало кімнату для оглядів, і подивився на п’ятьох чоловіків, що виструнчилися в лінію перед ним.
— Я не можу точно сказати, коли вони дивляться вгору. Вони можуть трохи обернутися ліворуч?
Вайті клацнув вимикачем на пульті перед собою і сказав у мікрофон:
— Усім суб’єктам обернутися ліворуч.
П’ятеро чоловіків обернули голови ліворуч.
Молданадо поклав долоні на скло й примружився.
— Номер Другий. Це міг бути номер Другий. Ви можете примусити його підійти ближче?
— Номер Другий? — перепитав Шон.
Молданадо подивився через плече на нього й кивнув головою.
Другий чоловік у лінії був наркоторгівець на ім’я Скот, який зазвичай працював у Норфолкській окрузі.
— Номер Другий, — зітхнувши, сказав Вайті. — Ступіть крок уперед.
Скот Пейзнер був товстий коротун із бородою та лінією волосся, яка швидко відступала назад. Він був схожий на Дейва Бойла не більше, ніж був схожий на нього Вайті. Він обернувся обличчям до скла, підступив до нього, й Молданадо сказав:
— Так, так. Це той чоловік, якого я бачив.
— Ви певні?
— На дев’яносто п’ять відсотків, — сказав він. — Але врахуйте, що була ніч. На тому паркувальному майданчику немає освітлення, а я добряче перепив. Та за винятком цього я майже переконаний, що це той самий чоловік.
— Ви не згадали про бороду в своїй заяві, — сказав Шон.
— Ні, але тепер мені здається, що той тип міг мати бороду.
Вайті запитав:
— Більше ніхто в цій лінії не здається вам тим чоловіком?
— Ніхто, — сказав він. — Вони навіть не схожі бодай трохи. Хто вони такі — копи?
Вайті нахилився до пульта й прошепотів:
— Якого чорта я взявся за цю роботу?
Молданадо подивився на Шона:
— Чого? Чого?
Шон відчинив двері позад себе.
— Дякую, що прийшли, містере Молданадо. Ми з вами ще зустрінемося.
— Я все зробив правильно? Тобто чи допоміг я вам?
— Авжеж, — сказав Вайті. — Ми нагородимо вас спеціальним значком.
Шон усміхнувся до Молданадо, кивнув йому головою й зачинив за ним двері, щойно той переступив поріг.
— Свідка в нас немає, — сказав Шон.
— Ні, хай йому грець.
— Фізичні спостереження, зроблені з автомобіля, суд не бере до уваги.
— Я знаю.
Шон подивився на Дейва, який притулив долоню до очей і мружився на світло. Він мав такий вигляд, ніби не спав протягом місяця.
— Ходімо, сержанте.
Вайті відвернув погляд від мікрофона й подивився на Шона. Він теж став здаватися виснаженим, білки його очей набули рожевого кольору.
— Бодай воно все запалося, — сказав він. — Відпускай його на всі чотири.
24
Плем’я зневажених
Селеста сиділа біля вікна в кав’ярні на Бакінгем-авеню навпроти будинку Джиммі Маркуса, коли Джиммі й Вел Севідж запаркували Велів
