Містична річка - Денніс Ліхейн
— Проте поліції він став відомий, — сказав Шон.
— Він здобув популярність, — погодився з ним Вайті. — Його відомий спільник, такий собі Едмунд Різ, указав на Реймонда 1983 року, як на автора викрадення рідкісної колекції комічних книжок…
— Ідіотських комічних книжок? — засміявся Шон. — Ти робиш успіхи, Реймонде.
— Ціною півтораста тисяч доларів, — сказав Вайті.
— О, пробач мені.
— Реймонд повернув указану літературу цілою, і йому дали чотири місяці замість року, два місяці з яких він на той час уже відсидів. Із в’язниці, схоже, він вийшов, маючи певну наркотичну залежність.
— Он як.
— Він приохотився, звичайно, до кокаїну, адже то були вісімдесяті роки, і тут рапорт про нагляд за ним збільшується в обсязі. Чомусь Реймондові не бракує розуму приховати, де він добуває гроші на кокаїн, але не вистачає, щоб приховати, де саме він купує цей наркотик. Він порушує свою обіцянку, і йому дають іще один рік.
— І він усвідомлює помилковість своєї поведінки.
— Навряд чи. Спеціальний підрозділ ФБР ловить його на спробі переправити вкрадений товар через кордони штату. Тобі це сподобається. Угадай, що Реймонд украв. Візьми до уваги, що то був 1984 рік.
— Зроби бодай натяк.
— Керуйся своїм інстинктом.
— Відеокамери.
Вайті метнув на нього очима.
— До сраки твої відеокамери. Принеси мені кави, ти більше не коп.
— Що ж тоді він поцупив?
— Фургон «Тисяча дрібничок». Ти коли-небудь бачив таке?
— Комікси, а потім «Тисячу дрібничок»?
— Він має власний стиль, наш чоловік. Він мав також проблеми. Фургон він поцупив на Род-Айленді, а переганяв його в Массачусетс.
— Тому він і потрапив у федеральні списки.
— Тому вони й схопили його за яйця, — сказав Вайті, знову зиркнувши на Шона, — але не посадили.
Шон трохи підтягся на своєму стільці й зняв ноги зі столу.
— Він накапав на когось?
— Схоже на те, — сказав Вайті. — Після цього цілковита порожнеча в рапорті про нагляд. До кінця вісімдесят шостого року там стоять лише позначки про те, що він регулярно приходить у поліцію відмічатися. Що сказано в його записах про роботу?
Вайті подивився через свою папку на Шона.
Шон промовив:
— Зараз погляну.
Він розкрив власну папку.
— Записи про працевлаштування, про сплату податків, про виплати на соціальне забезпечення — усе припиняється в серпні 1987 року. Тут він зникає.
— Ти перевірив у федеральних масштабах?
— Запит відіслали відразу, коли я про це подумав.
— Які наші можливості?
Шон знов уперся підошвами черевиків у стіл і нахилився назад на стільці.
— Перша можливість, це коли він мертвий. Друга — він перебуває під юридичним захистом як свідок. Третя — він закопався глибоченько під землю й вийшов звідти лише для того, щоб узяти свій пістолет і застрелити дев’ятнадцятирічну подругу свого сина.
Вайті поклав свою папку на порожній стіл.
— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?
— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.
— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.
— Можливо, ми помилилися.
Вайті потер очі тильним боком обох долоней.
— Чоловіче, я стомився помилятися.
— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?
Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.
— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?
— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.
— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.
Шон обернув до нього голову.
— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.
— Це правда.
— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…
— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.
— Або як я.
— Присяжні ще не сказали свого слова.
Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.
— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.
— Чого тобі?
— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?
Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.
— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».
Вайті закрив папку.
Шон вигукнув:
— Оце сюрприз!
Надгробок, який обрав Джиммі, був простий і білий. Продавець говорив тихим, шанобливим голосом, наче він хотів продати якийсь інший товар, а проте намагався вмовити Джиммі обрати дорожчі камені, ті, на яких були витиснені в мармурі янголи, херувими або троянди.
— Може, візьмете кельтський хрест? — запитав продавець. — Такий вибір сьогодні популярний у…
