Містична річка - Денніс Ліхейн

Джиммі не пошкодував би грошей і на мавзолей, якби знав, що це дасть Кейті щастя, але він знав, що його дочка ніколи не любила занадто вигадливого й розкішного. Вона носила простий одяг і прості прикраси, ніякого золота й рідко користувалася макіяжем, за винятком якихось особливих подій. Кейті любила речі чисті, лише з легким натяком на стиль, і тому Джиммі обрав білий камінь і наказав зробити на ньому написи каліграфічним шрифтом. Продавець застеріг його, що останній вибір подвоїть ціну надгробка, і Джиммі обернув голову, щоб подивитися на малого стерв’ятника, який відступив від нього на кілька футів, коли він запитав:

— Готівкою чи чеком?

Джиммі попросив Вела підвезти його сюди, й коли він покинув офіс, то знову сів на пасажирове місце у Веловій «Міцубісі-3000» й удесяте подивувався, як не соромно чоловікові в тридцять із гаком років їздити в такій тачці й не розуміти, що на нього люди дивляться, як на йолопа.

— Куди тепер поїдемо, Джиме?

— Поїдемо десь вип’ємо кави.

Зазвичай у Веловій машині гриміла музика — бридке бухкання репа за затіненими вікнами. Який-небудь чорний парубійко з середнього класу або зачуханий білий фанат співали про хвойд і про те, як буде круто бабахнути з пушки, й при цьому згадували про всіх тих зірок, про яких Джиммі ніколи б не чув, якби Кейті не базікала про них по телефону з подругами. Цього ранку Вел вимкнув своє стерео, за що Джиммі був йому дуже вдячний, бо ж ненавидів реп, і не тому, що він був чорний і походив із гетто — адже всі інші крикливі пісні та блюзи, які горлають, штовхаючись дупами, теж походять звідти, — а тому, що в ньому ми ніколи не побачимо когось справді талановитого. Досить стулити докупи кілька лімериків, таких, як «Чоловік із Нантакета», знайти якусь ідіотську музику, що її кожен спроможний підібрати, випнути груди й почати базікати перед мікрофоном: о так, це було круто, це було на вулиці, це справді було. Я напісяв на снігу твоє ім’я, а потім виблював. Джиммі чув, як якийсь йолоп-критик сказав по радіо, що вибір слів для репа — це мистецтво, і Джиммі, який не знав багато про мистецтво, хотів би засунути руку в гучномовець і добре відлупцювати вочевидь білого, вочевидь надто вченого тупого бевзя. Якщо підбирати слова для репа — мистецтво, тоді більшість злодіїв, яких Джиммі знав, були також митцями. Це було б для них неабиякою новиною.

Можливо, він просто стає старим. Він знав, що першою ознакою того, що твоє покоління відходить, було нерозуміння музики покоління молодшого. А проте на споді серця він був переконаний, що це не так. Реп був гидотою, примітивною та простою, і Вел, що його слухав, був тим самим Велом, який катався у своїй дурнуватій машині, тобто він полюбляв речі, які не були нічого варті.

Вони зупинилися біля бару «Данкінові пончики», вийшли з машини й, поскидавши кришки зі своїх паперових стаканчиків прямо під дверима, почали цмулити каву, прихилившись до якогось спортивного автомобіля.

Вел промовив:

— Ми виїхали вчора ввечері й дещо розпитали, як ти просив.

Джиммі ляснув долонею по долоні Вела.

— Дякую тобі, чоловіче.

Вел ляснув його у відповідь.

— Це не тому, що ти відсидів за мене два роки, Джиме. І не тому, що без твого мозку мені важко обійтися. Кейті була моєю небогою, чоловіче.

— Я знаю.

— Не по крові, звичайно, але я любив її.

Джиммі кивнув головою.

— Таких дядьків, хлопці, як ви, більше ніхто не мав.

— Справді?

— Справді.

Вел ковтнув трохи кави й хвилину помовчав.

— Отож результат наших спостережень: схоже, копи мали рацію щодо О’Доннела й Фоллов. О’Доннел сидів у місцевій в’язниці. Фоллов був на вечірці й близько дев’ятьох хлопців підтвердили, що бачили його там.

— Твердження надійні?

— Половина принаймні, — сказав Вел. — Ми також рознюхали навкруги, і якихось змов на вулиці не було давно. Та й минуло вже півтора року, Джиме, відколи я чув про замовне вбивство. Розумієш?

Джиммі кивнув головою й ковтнув кави.

— Тепер копи серйозно взялися за діло, — сказав Вел. — Вони обстежили всі бари, вуличних торгівців навколо «Останньої краплі», всіх. Кожного бармена. Кожного чоловіка, який був у барі «Мак-Ґіллз» або в «Останній краплі» минулої ночі. Я хочу сказати, що закон не спить, Джиме. Кожен намагається щось пригадати.

— Ти говорив із тими, хто щось пригадує?

Вел підняв два пальці, зробивши ще ковток кави.

— Одного ти, либонь, знаєш — такого собі Томмі Молданадо.

Джиммі похитав головою.

— Родом із Бейсин, фарбує будинки. У всякому разі він стверджує, що бачив, як хтось стовбичив на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі» якраз перед тим, як вийшла Кейті. Він сказав, що той чоловік не був коп, це напевне. Він сидів в іноземному автомобілі з ум’ятиною біля пасажирського сидіння.

— Окей.

— Ще одна дивна річ. Я розмовляв із Сенді Грін. Пам’ятаєш її зі школи?

Джиммі пригадав, як вона сиділа в класній кімнаті з брунатними кісками, кривими зубами й так завзято гризла свої олівці, що мусила випльовувати з рота не лише дерево, а й грифель.

— Пам’ятаю. Що вона тепер робить?

— Вона проститутка, — відповів Вел. — А вигляд у неї жахливий, чоловіче. Вона ж наша ровесниця, еге? Але моя мати мала кращий вигляд у своїй труні. Проте, схоже, Сенді найстарша в окрузі навколо «Останньої краплі». То вона каже, що нібито всиновила того хлопця. Приблудного хлопця, який робив те саме, що й вона.

— Хлопця?

— Йому було десь років одинадцять-дванадцять.

— О, Господи!

— Таке життя. Вона думає, що справжнє ім’я цього малого Вінсент. Усі називали його «Малий Вінчі», крім Сенді. Вона сказала, він віддавав перевагу імені Вінсент. Вінсент, якому було більш як дванадцять років, ти розумієш? Вінсент — професіонал. Вона каже, що до нього краще не підступати, на цей випадок він завжди тримає напоготові бритву або щось подібне. Він працює шість ночей на тиждень. Тобто працював до цієї суботи.

— А що сталося з ним у суботу?

— Ніхто не знає. Але він зник. Сенді каже, іноді він забігав до неї. Вона повернулася додому в неділю вранці, але його й слід