Містична річка - Денніс Ліхейн

Якщо вона хоче зробити це, справді зробити, вона повинна підвестися зі свого стільця тепер і підійти до них. Вона підвелася, ноги їй тремтіли, а рука вдарилася об нижню частину столу. Вона подивилася вниз на неї. Вона також тремтіла, а шкіра свербіла біля нижньої частини кістки великого пальця. Вона піднесла руку до губів, а тоді обернулася до дверей. Вона ще не була певна, що зможе зробити це, сказати ті слова, які вона підготувала вранці в мотелі. Вона вирішила сказати Джиммі лише те, що знала, — розповісти про подробиці Дейвової поведінки рано-вранці в неділю, не роблячи жодних висновків про те, що вони означали, — і нехай він сам судить про те, що сталося. Без того одягу, в якому Дейв прийшов тієї ночі додому, іти в поліцію не було сенсу. Вона сказала це собі. Вона так вирішила, бо не була певна, що поліція зможе захистити її. Зрештою, вона мусила жити в цьому оточенні, а єдиним, що могло тебе захистити від небезпеки в ньому, було саме оточення. А якщо вона розповість Джиммі, тоді не тільки він, а й Севіджі можуть утворити навколо неї бар’єр безпеки, який Дейв ніколи не наважиться перетнути.

Вона вийшла в двері, коли Джиммі й Вел підійшли до сходів свого будинку, й підняла свою забиту руку. Вона гукнула Джиммі на ім’я, коли вийшла на авеню, бувши певна, що здається божевільною: сплутане волосся, вибалушені та чорні від страху очі.

— Гей, Джиммі! Веле!

Вони обернулися, коли дійшли до нижньої сходинки, й подивилися на неї. Джиммі слабко й розгублено усміхнувся їй, і вона знов завважила, якою приємною та відкритою була його усмішка. Вона була не силувана, вона була сильна й природна. Вона промовляла: я твій друг, Селесто. Чим я можу допомогти тобі?

Селеста підійшла до узбіччя вулиці, й Вел цмокнув її в щоку.

— Привіт, кузинко!

— Привіт, Веле.

Джиммі теж її цмокнув, і їй здалося, що цей поцілунок увійшов у її плоть і тремтів біля початку її горла.

Він сказав:

— Аннабет шукала тебе сьогодні вранці. Не знайшла тебе ані вдома, ані на роботі.

Селеста кивнула головою.

— Я була… — Вона відвернулася від напруженого зацікавленого обличчя Вела, який дивився на неї. — Джиммі, я можу поговорити з тобою секунду?

— Авжеж, — сказав Джиммі, знову спантеличено усміхнувшись до неї. Відтак обернувся до Вела. — Ми поговоримо з тобою про ці речі потім, гаразд?

— Нема проблем. Ми з тобою скоро зустрінемося, кузино.

— Дякую, Веле.

Вел пішов у хату, а Джиммі сів на третю сходинку, відступивши Селесті місце поруч себе. Вона сіла, поклала свою забиту руку собі на коліна й спробувала знайти потрібні слова. Джиммі дивився на неї кілька хвилин, чекаючи, а потім, схоже, відчув, що вона геть напружена й неспроможна висловити те, що в неї на думці.

Ніби неумисне він промовив:

— Знаєш, що мені недавно згадалося?

Селеста похитала головою.

— Як я стояв біля тих старих сходів над Сідней-стрит. Тих, куди всі ми ходили, дивилися кінофільми й втішалися курінням.

Селеста всміхнулася.

— Ти тоді захоплювався…

— Ой, не згадуй.

— …Джессікою Лутцен і її чудовим тілом, а я зустрічалася з Каченям Купером.

— Качуром, не плутай, — сказав Джиммі. — Не знаєш, де він тепер?

— Я чула, він служив на флоті, підхопив якусь дивну хворобу шкіри далеко за морем, живе в Каліфорнії.

— Он як.

Джиммі задер підборіддя, сягнувши оком на півжиття назад, і Селеста несподівано побачила його таким, яким він був вісімнадцять років тому, коли його волосся було трохи білявішим, а сам він набагато відчайдушнішим. Він належав до тих хлопців, які дерлися на телефонні стовпи під час грози, тоді як дівчата стояли внизу й молилися, щоб ніхто не впав. А проте, навіть у його найвідчайдушніші часи був у ньому цей спокій, ці несподівані паузи роздумів, і навіть у дитинстві було очевидно, що він схильний споглядати все у світі й про все турбуватись, окрім власної шкури.

Він обернувся й легенько вдарив її по коліну тильним боком долоні.

— То що сталося, дівчино? У тебе такий вигляд…

— То й ти помітив?

— Нічого особливого, ти просто здаєшся стомленою. — Він відхилився назад на своїй сходинці й зітхнув. — Усі ми стомлені, хіба ні?

— Я перебула минулу ніч у мотелі. З Майклом.

Джиммі дивився просто перед собою.

— А чому?

— Я не знаю, Джиме. Але я, мабуть, не повернуся до Дейва.

Вона помітила, як змінилося його обличчя, як стислися його щелепи, й несподівано її опанувало відчуття, що Джиммі знає, що вона хоче йому сказати.

— Ти покинула Дейва?

Його голос пролунав монотонно, він дивився на авеню.

— Так. Він паскудно поводивсь останнім часом. Він перестав бути собою. Він починає лякати мене.

Тоді Джиммі обернувся до неї, й усмішка на його обличчі була така холодна, що їй захотілося ляснути по ній долонею. У його очах вона знов побачила хлопця, який видирався під дощем на телефонний стовп.

— Чому ти не розкажеш мені про все з самого початку? — запитав він. — Коли Дейв перемінився?

— Що ти знаєш, Джиммі? — запитала вона.

— Що я можу знати?

— Ти щось знаєш. Ти не здивований.

Неприємна усмішка зникла з його обличчя, й Джиммі нахилився вперед, сплівши руки між коліньми.

— Я знаю, що сьогодні вранці його забрала поліція. Я знаю, що він володіє автомобілем чужоземної марки з ум’ятнем поблизу від пасажирського сидіння. Я знаю, він розповів мені одне про те, як пошкодив собі руку, а поліції розповів інше. І я знаю, що він бачив Кейті тієї ночі, коли вона померла, але не розповів мені про це, доки його не допитала поліція. — Він розчепив свої руки й витяг їх перед собою. — Я не знаю, що все це означає, але воно починає мене тривожити.

Селеста відчула миттєву жалість до свого чоловіка, уявивши його в поліційній кімнаті для допитів, можливо, прикутим до столу, з яскравим світлом, спрямованим на його бліде обличчя. Потім вона побачила Дейва, як він висунув голову з-поза дверей минулої ночі й подивився на неї пильним божевільним поглядом, і страх подолав жалість.

Вона зробила глибокий вдих і видих.

— О третій годині ночі в неділю Дейв повернувся до нашого помешкання,