Містична річка - Денніс Ліхейн

Нарешті ці слова з неї вилетіли. Вони покинули її рот і розтанули в повітрі. Вони утворили стіну між нею та Джиммі, а потім над ними утворилася стеля й ще одна стіна за ними, й несподівано вони опинилися в крихітній камері, створеній одним-єдиним реченням. Гуркіт машин на авеню завмер, легенький вітрець перестав віяти, й Селеста могла чути лише запах одеколону Джиммі й жаркий дух від осяйного травневого сонця, яке нагріло сходини під їхніми ногами.

Коли Джиммі заговорив, здавалося, чиясь рука здавлювала йому горло.

— Він тобі пояснив, що з ним сталося?

І вона йому розповіла. Вона розповіла геть усе, не забувши й божевільну балачку про вампірів минулої ночі. Розповідаючи йому свою історію, Селеста бачила, що Джиммі хотів би заховатися від кожного її слова. Вони спалювали його. Вони встромлялися йому в шкіру, як дротики. Його губи стискались, очі заплющувалися, щоб не сприймати їх, а шкіра на обличчі напружувалась, аж поки вона не побачила під нею кістки черепа. Вона вся похолонула, коли їй привиділося, як Джиммі лежить у труні з довгими заточеними нігтями на пальцях, розламаною щелепою та мохом замість волосся.

А коли сльози почали тихо стікати по його щоках, вона подолала спокусу притиснути його обличчя до своєї шиї, відчути, як його сльози стікають під її блузку й змочують їй спину.

Вона все говорила й говорила, бо знала, якщо зупиниться, то зупиниться назавжди, а вона не могла зупинитися, бо мусила розповісти комусь, чому вона покинула чоловіка, з яким заприсягнулась залишатися в горі й радості, в добрі часи й у погані, чоловіка, що став батьком її сина, розповідав їй жарти і гладив її руку та підставляв їй груди, коли вона засинала. Чоловіка, який ніколи ні на що не нарікав і ніколи її не бив, і який був чудовим батьком і добрим чоловіком. Їй треба було комусь розповісти, як вона розгубилася, коли цей чоловік начебто щезнув кудись, так наче маска, що раніше була його обличчям, упала на підлогу, й злісне страховище визиралося тепер на неї.

Урешті вона скінчила свою розповідь, сказавши:

— Я досі не знаю, що він накоїв, Джиммі. Я досі не знаю, чия то була кров. Принаймні я не певна. Але я дуже, дуже боюся.

Джиммі повернувся на сходинці так, що його верхня половина сперлася на покручений залізний поручень. Сльози висохли на його шкірі, і його рот утворив маленький овал шоку. Він подивився на Селесту так, що, здавалося, проник крізь неї й полетів по авеню, завмерши на чомусь за кілька кварталів, чого більше ніхто не міг бачити.

Селеста сказала: «Джиммі», але він відмахнувся від неї рукою й міцно заплющив очі. Він опустив голову й ловив ротом кисень.

Клітка, в якій вони опинилися, випарувалася, й Селеста кивнула Джоан Гамілтон, яка проходила мимо й подивилася на них обох співчутливим, але туманним підозрілим поглядом, перш ніж, цокаючи підборами своїх черевичків, піти далі по хіднику. Звуки авеню повернулися — гудки машин, скрипіння дверей, далеке викрикування імен.

Коли Селеста обернулася назад, то побачила, що Джиммі пильно дивиться на неї. Очі в нього були чисті, рот закритий. Він підтягнув коліна до грудей, обхопивши їх руками. Вона відчувала, як рішучий і войовничий розум струменів від нього, його мозок починав працювати набагато швидше й оригінальніше, аніж більшість людей могла навчитися за все своє життя.

— Його одяг зник? — запитав він.

— Я про це подбала, — підтвердила вона.

Він поклав підборіддя на коліна.

— Ти дуже налякана? Скажи чесно.

Селеста прочистила горло.

— Учора вночі, Джиммі, мені здалося, що він укусить мене. А потім не перестане кусати.

Джиммі повернув своє обличчя так, що ліва щока лягла на коліна, й заплющив очі.

— Селесто, — прошепотів він.

— Чого?

— Ти думаєш, Дейв убив Кейті?

Селеста відчула, як відповідь підіймається по її тілу, як учорашня блювота. Вона відчула, як її гаряча хода переступила через її серце.

— Так, — сказала вона.

Очі Джиммі широко розкрилися.

— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.

Шон дивився через стіл на Брендена Гарріса. Хлопець здавався збентеженим, стомленим і наляканим, тобто перебував у тому стані, в якому Шон і хотів, щоб той перебував. Він послав двох полісменів до нього додому, щоб вони його привели, й посадив Брендена по той бік свого столу, а сам відкрив свій комп’ютер і став переглядати весь матеріал про хлопцевого батька, що його він зібрав. Йому на це знадобився певний час, і він не звертав уваги на Брендена, який сидів і тремтів від страху.

Він ще раз подивився на екран комп’ютера, постукав олівцем по клавіатурі суто для ефекту й сказав:

— Розкажи мені про свого батька, Брендене.

— Про кого?

— Про батька. Реймонда старшого. Ти його пам’ятаєш?

— Майже ні. Мені було десь шість років, коли він нас покинув.

— То ти його зовсім не пам’ятаєш?

Бренден стенув плечима.

— Я пам’ятаю дуже мало. Він, як звичайно, повертався додому, співаючи, коли був п’яний. Одного разу він узяв мене в парк на озері Канобі й купив чималу порцію солодкої вати. Я з’їв майже половину й виблював прямо на алею. Він не часто до нас приходив. Це я пам’ятаю. А в чому річ?

Шон знову подивився на екран.

— А що ти пам’ятаєш іще?

— Не знаю. Він смердів одеколоном. Він…

Шон відчув усмішку в голосі Брендена й подивився на нього, м’яко ковзнувши поглядом по його обличчю.

— Він що, Брендене?

Бренден засовався на своєму стільці, дивлячись на щось таке, чого не було в цій кімнаті й не було навіть у тій часовій зоні, в якій вони перебували.

— Він мав звичай носити в кишенях усі свої дрібняки, ви уявляєте? Вони відтягували його кишені, і він весь дзеленчав, коли йшов. Коли я був малий, то мав звичку сидіти у вітальні в передній частині будинку. Будинок був не таким, у якому ми тепер живемо. Він був гарний. І я сидів там близько п’ятої години з заплющеними очима, аж поки не долинав до мене знадвору звук монет. Тоді я вибігав з хати, щоб зустріти батька, і якщо я вгадував, скільки грошей у нього в кишені — навіть якщо я вгадував приблизно, ви розумієте? — він віддавав усі монети мені. — Бренденова усмішка поширшала, і він похитав головою. —