Містична річка - Денніс Ліхейн

— А щодо пістолета? — запитав Шон. — Твій батько мав пістолет?

Усмішка замерзла в Бренденових очах, які звузилися й подивилися на Шона з таким виразом, ніби хлопець не розумів його мову.

— Що ви сказали?

— Твій батько мав пістолет?

— Ні.

Шон кивнув головою і сказав:

— Вельми самовпевнена заява для хлопця, якому було лише шість років, коли батько його покинув.

Коннолі увійшов у кімнату для допитів, несучи ящик із паперами. Він підійшов до Шона й поставив ящик на стіл Вайті.

— Що це? — запитав Шон.

— Усяка всячина, — сказав Коннолі, зазирнувши всередину. — Рапорти, результати балістичної експертизи, плівки з телефонними дзвінками в поліцію — одне слово, всяка всячина.

— Ти вже це сказав. А що з відбитками пальців?

— Комп’ютер не знайшов ніяких аналогій.

— Ти їх перевірив у національному масштабі?

— Перевірив і по інтернету, — сказав Коннолі. — Нуль. Знайдено лиш один бездоганний, латентний, який ми виявили на дверях. Відбиток великого пальця. Якщо це той, хто вчинив злочин, то він маленький на зріст.

— Маленький на зріст, — повторив Шон.

— Атож. Коротун. Але той відбиток може належати кому завгодно. Ми знайшли шість таких, які можна роздивитися, й жодні двоє не збігаються.

— Ви слухаєте дзвінки в поліцію?

— Ні, а хіба я повинен їх слухати?

— Коннолі, ти мусиш ознайомитися й ознайомлюватися з усім, що має стосунок до справи, чоловіче.

Коннолі кивнув головою.

— А ви мене вислуховуватимете?

— Аякже, саме для того ми тебе й тримаємо.

Він обернувся до Брендена Гарріса.

— Повернімося до пістолета твого батька.

— Мій батько не мав пістолета, — сказав Бренден.

— Справді?

— Еге ж.

— Он як, — сказав Шон. — Виходить, нас дезінформували. До речі, Брендене, ти часто розмовляв зі своїм батьком?

Бренден похитав головою.

— Ніколи. Він казав, що прийшов тільки вихилити чарку, й ішов геть, залишаючи мене й мою матір, хоч вона й була вагітна.

Шон співчутливо кивнув головою.

— Але ж твоя мати ніколи не подавала на розшук.

— Бо не було сенсу його шукати, — сказав Бренден, і в його очах спалахнув вогонь. — Він сказав моїй матері, що не любить її. Сказав, що вона тисне на нього. Через два дні він пішов назавжди.

— Тож вона ніколи не намагалася знайти його абощо?

— Ні. Він надсилає гроші, то й гаразд.

Шон зняв олівець із клавіатури й поклав його на стіл. Він подивився на Брендена Гарріса, намагаючись розшифрувати цього хлопця, але не побачив у ньому нічого, крім поганого настрою й легкого роздратування.

— Він надсилає гроші?

Бренден кивнув головою.

— Щомісяця, як годинник.

— Звідки?

— Що?

— Я про конверти з грішми. Звідки їх надсилають?

— З Нью-Йорка.

— Завжди?

— Еге.

— Це готівка?

— Так. Здебільшого п’ятсот баксів на місяць. На Різдво більше.

— Він коли-небудь надсилає листа?

— Ні.

— То звідки ви знаєте, що це він?

— А хто ще надсилатиме нам гроші щомісяця? Він винен. Мама каже, він завжди так поводився — учинить якесь паскудство, а потім намагається загладити свою провину.

— Я хочу побачити один з тих конвертів, у яких надходили гроші, — сказав Шон.

— Мати їх викидає геть.

— Прокляття! — вигукнув Шон і відсунув комп’ютерний екран зі свого поля зору. Усе в цій справі дратувало його: Дейв Бойл як підозрюваний, Джиммі Маркус як батько жертви, жертва, вбита з пістолета, що належав батькові її бойфренда. Але потім йому сяйнула думка, яка теж його дратувала, хоч і не стосувалася до цієї справи.

— Брендене, — сказав він, — якщо твій батько покинув родину, коли мати була вагітна, то чому вона назвала немовля його ім’ям?

Бренденів погляд ковзнув кудись углиб кімнати для допитів.

— Моя мама, щоб ви знали, жінка з химерами. Вона старається, але…

— Окей…

— Вона сказала, що назвала його Реєм, аби нагадувати собі.

— Нагадувати про що?

— Про чоловіків. — Він стенув плечима. — Як, коли ти даси їм половину шансу, вони тебе трахнуть, аби довести свою спроможність.

— А коли твій брат народився німим, як вона це сприйняла?

— Розгнівалася, — сказав Бренден, і легка усмішка ковзнула по його губах. — Хоч і вирішила, що це доказ її правоти. Принаймні подумки.

Він доторкнувся до купки паперів на краю Шонового столу, і його легка усмішка щезла.

— Чому ви мене запитуєте, чи мав мій батько пістолета?

Шон несподівано відчув себе смертельно втомленим від удавань та потреби бути чемним і обережним.

— Ти знаєш, е, чому я тебе про це запитую.

— Ні, — промовив Бренден, — я не знаю.

Шон нахилився через стіл, насилу переборовши непоясненне бажання кинутися на Брендена Гарріса й схопити його за горло.

— З цього пістолета вбито твою дівчину, Брендене, й цим самим пістолетом твій батько скористався при пограбуванні вісімнадцять років тому. Може, ти мені щось розповіси про це?

— Мій батько не мав пістолета, — сказав він, але Шон побачив, що хлопцеві шибнула якась думка.

— Не мав? Брехня! — Він ударив кулаком по столу з достатньою силою, щоб хлопець підстрибнув на своєму стільці. — Ти кажеш, що любив Кейті Маркус? Дозволь мені сказати тобі, що я люблю, Брендене. Я люблю свою спроможність розплутати будь-яку справу за сімдесят дві години. А ти тепер нахабно мені брешеш!

— Ні, не брешу.

— Ні, брешеш. Ти знаєш, що твій батько був злодій?

— Він працював в управлінні підземних…

— Він був мерзенний злодій. Він працював із Джиммі Маркусом. Який теж був мерзенним злодієм. А тепер дочку Джиммі вбито з пістолета, що належав твоєму батькові.

— Мій батько не мав пістолета.

— А щоб ти здох! — загорлав Шон, і Коннолі підстрибнув на своєму стільці та подивився на них. — Ти вирішив морочити мені яйця? Так роби це в камері!

Шон зняв ключі зі свого пояса й кинув їх через свою голову Коннолі.

— Замкни цього недоумка!

Бренден звівся на ноги.

— Я нічого не вчинив!

Шон дививсь, як Коннолі став позад хлопця й міцно вперся ногами в підлогу.

— Ти не маєш алібі, Брендене. Ти мав близькі стосунки з жертвою, і її застрелено з пістолета, що належав твоєму батькові. Поки