Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Він вибіг на майдан, де височіла біла статуя — пам’ятник якомусь історичному діячеві. Януш на мить зупинився, щоб перевести дух. Побачив дерева. Церкву з античним портиком. Парасольки від сонця. Пішоходів, авта, пари за столиками каварень. Ніхто не звертав на нього уваги.
Він зосередився. Упершись долонями в коліна, уважно прислухався. Він ловив потрібний йому сигнал. Карнавальну музику. Квиління сирен заважали, та Януш усе ж таки зумів визначити, звідки вона долинає.
Він помчав широким проспектом, що відкрився праворуч. Головне, дістатися до карнавальної юрми. А там він пірне в натовп і стане невидний… Не сповільнюючи бігу, він намагався думати. Та думки рвалися. Зізнання Бляшаного, що Януш був коло Ікара. «Мотрійка». Забагато питань. І, як і раніше, жодної відповіді. Сам не тямлячи, він бурмотів під носа:
— Мотрійка… Мотрійка… Мотрійка…
Що ж воно означає, це слово?
Він гнав, не збавляючи ходу. Тепер перехожі почали на нього озиратися. Певне, вони вже здогадалися про зв’язок між квилінням сирен і чоловіком, що задихався від бігу. Раптом ліворуч з’явилася вузенька вуличка, захаращена людом і забудована крамничками. Вона йшла паралельно до проспекту. Допомагаючи собі ліктями, Януш промикнувся в юрму, в самісіньку її середину.
І відразу ж перенісся до Марселя.
До лабіринту кварталу Паньє.
Певне, це давня частина Ніцци.
Озиратися і міркувати, куди це його занесло, було ніколи. Треба просто рухатися на звук барабанів — у них Янушеві вчувався пульс великого міста. На бруківці була сила-силенна яток. У них торгували парасольками, валізками, сорочками. А ось іще один майдан. Тут містився рибний ринок. Потім ще одна вуличка, ще вужча і темніша. Від її каміння наче струмували пахощі фруктів…
Музика лунала дедалі ближче.
Музика порятує його.
Він, як і раніше, не озирався. Не знав, чи зумів змилити поліцію, чи вона ось-ось мала згребти його. Праворуч відкрився прохід до східців, затиснутих поміж домами зі штучного мармуру. Він спустився в діл і знову опинився на сонці, наче виринув із ночі в день. Ще один проспект. Звук сирен подаленів. Ніяких авто з ліхтарями. Лише трамваї, що рухалися праворуч і ліворуч від розділової смуги на шляху, майже впритул до газону тротуару.
Музика гукала його з протилежного боку дороги.
Януш збавив ходу. Перетнув проспект по діагоналі, намагаючись нічим не виділятися з гулящого натовпу. І попрямував уздовж садів, де росли пальми, а посеред моріжків стояли статуї. Він ішов на звуки музики. Тепер він упізнав мелодію і тихо промовив уголос назву пісні. «Ай гота філінґ»[31] у виконанні гурту «Блек айд піс». Недбалою ходою, застромивши руки в кишені й опустивши голову, він поминув парк. Посипані галькою доріжки. Густі чагарі. Подружжя з дітлахами на лавочках. До мети залишалося небагато. На що він розраховував? Стати учасником святкової ходи? Заховатися під трибунами?
Ледь він покинув територію парку, як надії його згасли. Доступ до ходи затуляли металеві огорожі й нашвидкуруч збиті трибуни для глядачів. Біля них вартували поліцаї й охоронці, що стежили за дотриманням ладу. Не розмірковуючи, Януш пірнув у юрму, що рухалася до пронумерованих воріт. У нього був єдиний шанс — загубитися в натовпі. Разом із рештою пройти контроль, показавши квитка.
Ось і каси. Над ними висів великий плакат: «КАРНАВАЛ У НІЦЦІ. НАЙЛІПШИЙ НА БЛАКИТНІЙ ПЛАНЕТІ». Перед віконцями майже не було черг. Квиління сирен не долинало сюди, бо його перекрикувала музика.
— Один квиток, будь ласка.
— На трибуну чи навстоячки?
— Навстоячки.
— Двадцять євро.
Януш пірнув у юрму глядачів, що зібралася під залізними балками, які підтримували трибуни. Вочевидь поліцаї покидали свої пости. Кожен притуляв до вуха рацію і на ходу діставав із кобури зброю. Отож, вони отримали сигнал тривоги.
Януш дістався до воріт із номером, що був на його квитку. Гамір довкола був оглушливий. Контролери забрали в нього квитка і пропустили досередини. В обличчя йому вони й не глянули. Контролери звернули всю увагу на метушню поліцаїв.
Пощастило.
Він увійшов за огорожу.
Йому потрібно було кілька секунд, щоб оцінити обстановку. Одна напроти одної були розташовані дві трибуни, наповнені галасливим людом. Широкий прохід лишили для пересувних установок. Більшість глядачів не сиділа, а стояла, гучно плещучи в долоні. Дітлахи розважалися, путаючи батьків стрічками серпантину. Поміж рядами вешталися танцівники в костюмах жаб, простягаючи перед собою перетинчасті лапи. Принцеси в довгих сукнях задирали спідниці, відкриваючи смугасті колготки.
Та, звісно ж, головною була хода.
П’ятиметрова яскраво-блакитна сирена з помаранчевими косами розмахувала численними кінцівками. Інтенсивністю барв вона скидалася на сліпучу блакить із полотен Іва Кляйна. В Януша промайнула чудернацька згадка. Джерелом натхнення під час творення «Міжнародного блакитного кольору Кляйна» художникові послужило небо Ніцци. Довкола сирени в повітрі маяли наповнені гелієм медузи. Два кити, що прилаштувалися обабіч її хвоста, співали пісню. За повозом танцівною ходою простували дівчата в лускатих костюмах.
Януш стояв поміж глядачами і, затиснувши портфеля під пахвою, старанно ляскав у долоні й підспівував акторам. Вряди-годи він насторожено роззирався довкруги. Поки що поруч не видно було людей в одностроях або з червоною пов’язкою на рукаві. Замість них нескінченною лавою ішли танцівники, жонглери і мажоретки, яких глядачі засипали конфеті та серпантином. Потім розпочався парад велетенських князівен. Під їхніми червоними, жовтими і блакитними сукнями заввишки декілька метрів ховалися вози, тож князівни линули над юрбою у хмарах строкатих паперових пацьорок.
Януш аж пильність згубив, розглядаючи їхні розмальовані обличчя і діадеми, що прикрашали їхні коси.
Коли він відірвав од них погляд, у натовпі вже аж кишіло поліцаями.
Вони з’являлися біля кожного входу на трибуни. Промикалися поміж рядами. Ішли вздовж натовпу стоячих глядачів. Затесалися серед жаб і жонглерів. Охоплений несподіваним поривом, Януш кинувся в самісіньку гущу ходи й опинився в гурті акробатів. У кожного з них до спини була припнута кулька у формі якогось птаха. Що ж, його заарештують у курнику.
Майже в паніці він пішов проти течії і небавом зустрів наступного воза. Над ним обертався велетенський огризок яблука, довкола якого були якісь жахливі ляльки, що являли собою щось проміжне поміж людиною і щуром. Враження посилювали перебрані щурами люди, які витанцьовували біля повоза.
І раптом сталося неймовірне.
Щури з людськими головами, як і передніш, танцювали довкола свого огризка, аж Януш побачив ляльку, що зображала його самого. Звісно, в карикатурному, спотвореному вигляді, та не було
