Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Я знаю, де тепер Януш, — збуджено сказала вона.

— І де?

— У Ніцці.

— Чому в Ніцці?

— Бо Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний доживає там свої остатні дні.

— Ми шукали Бляшаного декілька місяців. Та він наче крізь землю провалився. Напевно, він уже вмер. Його смерть ніде не зареєстрували, бо в нього не було документів.

— Бляшаний спершу втік до Тулона, а звідтіля його переправили до Ніцци. Там він тепер і перебуває. Живе у доброчинному закладі для безнадійно хворих.

— Звідки ви це знаєте?

— Я продовжила розслідування з того місця, на якому ви зупинилися. Зателефонувала лікареві, що лікував Бляшаного в Марселі. Його звати Ерік Еношсберґ, і він належить до асоціації «Вуличні лікарі».

— Я сам його допитував. Що він вам сказав?

— Що оглядав Бляшаного в Тулоні в січні, а потім влаштував його в госпіс братства «Розкаяних грішників» Арбура.

Кроньє декілька секунд мовчав, осмислюючи новину. Либонь, імена, назви і дати багато йому говорили.

— Навіщо Янушеві туди їхати?

— Бо він ішов тим самим шляхом, що і я. Учора десь о шостій вечора він телефонував Еношсберґові. Видав себе за поліцая. Треба негайно їхати до Ніцци. Януш там!

— Не поспішайте. Ми з вами, здається, уклали угоду.

— А ви хіба не втямили, що я за подарунок?

Кроньє пирхнув.

— Я второпав, хто ви така, тієї ж миті, коли ви переступили поріг мого кабінету. Розбещене дівчисько, якому бракує в житті гострих відчуттів. Донька заможних батьків, що пішла працювати до поліції на зло татові й матінці. Фіфа, якій начхати на закон, хоч вона мала б захищати його.

Анаїс глитнула слину.

— Це все?

— Ні, не все. Зараз ви навіть не представник поліції. Ви — правопорушниця, яку затримали і залишили під мою відповідальність. Мені телефонували з відділу внутрішніх розслідувань. Вони збираються надіслати до Марселя бригаду, що допитуватиме вас.

У горлі в неї пересохло. По скронях цідилися краплі поту. Отож, її вирішили покарати для прикладу. Та сила тяжіння була вже не владна над нею. Від усвідомлення того, що вона знайшла відгадку, в неї наче крила повиростали.

— Випустіть мене. Поїдемо зараз же до Ніцци. Підстережемо Януша в «Розкаяних грішниках» і разом привеземо його сюди.

— А далі що?

— Ви напишете в рапорті, що я допомогла вам провести арешт. Що моя сумлінність не викликає сумніву. Лаври переможця дістануться вам. А я зможу виправдатися.

Запало мовчання. У тиші, здалося Анаїс, щось клацнуло, наче перезарядили пістолета.

— Я заїду за вами.

— Покваптеся.

— Мені потрібно лишити тут розпорядження. Capito?[30]

— Він знову втече від нас!

— Не хвилюйтеся, — відказав Кроньє. — Ми попередимо «Грішників». Я знайомий із ними. В нас у Марселі є їхній відділ. Крім того, я зв’яжуся з поліцією в Ніцці…

— Тільки не влаштовуйте засідки перед Арбуром! Януш відчує пастку.

— Та невже! Знаєте, Ніцца — це своєрідний Форт-Нокс. Там камери на кожному кроці. Поліцаї на кожному розі. Йому не втекти, повірте мені. А зараз викличте когось із моїх людей. Нехай принесуть вам кави. Я заїду по вас за півгодини.

— Скільки часу треба буде, щоб дістатися до Ніцци?

— Година з чвертю, якщо їхати швидко. Гайда.

І він поклав слухавку. Анаїс так і зробила, як він сказав. Якийсь лейтенант випустив її й провів до їдальні для поліцаїв. Працівники обурено зиркали на неї. Вона перепрошувала і, принижено всміхаючись, намагалася пояснити все, та це мало допомогло — на неї й далі дивилися як на психопатку з Бордо, що з доброго дива кинулася на колег із кулаками. Вона сіла в куточку, вирішивши не звертати уваги на ворожі погляди.

Перший ковток кави справив таке враження, наче вона глитає рідку пітьму. Збудження заступила млява байдужість. Вона замислилася. Чи правильно робить вона, переслідуючи Матіаса Фрера? Бо якщо його заарештують, то звинуватять у вбивстві…

Уночі вона не лише вздовж і впоперек вивчила матеріали у справі Ікара. Вона дуже уважно ознайомилася з Янушевими нотатками. Від самого початку в неї з’явилося невиразне відчуття, що в них є щось дуже важливе. Фрер, він же Януш, не був ні облудник, ні маніпулятор. Він керувався найщирішими намірами.

Як і Патрік Бонфіс, він був «пасажир без багажу».

Нотатки, хоч і написані для особистого користування, не залишали місця для сумнівів. Вона вміла читати поміж рядками. Обидві особистості цієї людини сформувалися внаслідок психотичної втечі. Фрер, він же Януш, провадив слідство не лише шодо вбивства. Він шукав самого себе. Намагався проаналізувати кожну свою особистість, щоб дійти до первини, своєї справжньої особистості.

На сьогодні йому пощастило тільки встановити хронологічну послідовність подій останніх місяців. Із січня до теперішнього часу він був Матіасом Фрером. З кінця жовтня до кінця грудня — Віктором Янушем. А ким він був передніше? Він шукав відповідь на це запитання, і його гризла страшенна підозра. Це він убив Мінотавра? Ікара? Хто він — мисливець чи дичина? Чи те і те вкупі?

Мета, що її він перед собою поставив, виходила далеко за межі його можливостей. Досі йому таланило, як і кожному новачкові, але його могла наздогнати у будь-який момент якась заблукана куля або ті таємничі люди в чорному, яких він у своїх нотатках називав «чиновниками», натякаючи на їхню поведінку політичних хижаків.

Фрер згадував також про вуличну ватагу, що хотіла його забити в Марселі. Уперше в грудні, коли його затримали як учасника бійки, і вдруге 18 лютого. Він зумів зловити одного нападника і витрясти з нього інформацію. Зарізяк найняли ті ж таки вбивці в чорному. Треба терміново допитати цих розбишак із Бугенвілю. Вона обов’язково скаже про це Кроньє дорогою до Ніцци, вона…

— Анаїс!

Вона кинулася зі сну. Гладкий поліцай тряс її за плече. Вона й не помітила, як заснула простісінько в кріслі в їдальні. У прохилені двері видно було, як туди й сюди вештаються поліцаї. Зміна нічного чергування.

— Котра година?

— Двадцять на восьму.

Вона схопилася на ноги.

— Запізнюємося!

— Ми будемо там за годину. «Грішники» знають. Тамтешня поліція вже на місці.

— Я ж казала вам!..

— Наші люди в цивільному. Я добре їх знаю.

— Ви сказали їм, що Януш