Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Зібгавши пластянку, вона жбурнула її у смітницю.
— Я повертаюся до Бордо.
— Ти був художником.
— Яким саме художником?
— Писав автопортрети.
— Я не про те. Я був фаховим художником? Чи любителем? Я писав їх… тут?
— Звісно ж, тут. На віллі Корто. — Старий гордовито всміхнувся. — Жан-П’єр Корто — це я. Я заснував цей заклад понад сорок років тому.
— Притулок для схибнутих?
Знов усмішка, тепер поблажлива.
— Можеш і так його називати, якщо хочеш. Я волію казати: спеціалізований центр.
— Усі ці штуки мені давно знайомі. В іншому житті я був психіатром. Цей заклад — божевільня.
— Та не зовсім. У нас тут і справді спеціалізований центр.
— На чому ж він спеціалізується?
— На лікуванні мистецтвом. Мої пацієнти — хворі на голову, це правда, та ми використовуємо терапію мистецтвом. Вони весь час пишуть, малюють, ліплять. Це справжні мистці. Хімічні препарати застосовують дуже обмежено. — Він зареготався. — Часом мені здається, наче тут відбулася зміна ролей. Це вони своїм талантом лікують мистецтво, а не навпаки.
— Нарцис — це моє прізвище?
— Хтозна. Але ти підписував свої роботи цим іменем. Інших не називав. І паперів у тебе не було.
«Тепер я Нарцис, — подумалося йому. — І мушу мислити, діяти і дихати як Нарцис».
— Коли я тут з’явився?
— На початку жовтня 2009 року. Спершу ти був у клініці Сен-Лу біля Ніцци.
— А як я там опинився?
Корто надів окуляри й увімкнув комп’ютера. Він був сухорлявий, невисокий. Літ під шістдесят. Геть сивий чуб їжачком, товсті губи, що, здавалося, весь час рухалися, окуляри з темними скельцями. Розмовляв він глибоким, соковитим, позбавленим інтонацій голосом, справляючи ним гіпнотичний ефект.
Вони сиділи в його кабінеті. Кабінет містився в невеликому будиночку, розташованому в долішній частині парку, що оточував заклад. Долівка, стіни, стеля — все тут було з дерева. У приміщенні приємно пахло сосновою живицею. Вікно виходило на передмістя Ніцци. Картин пацієнтів закладу на стінах не було.
Виступ на карнавалі скінчився без проблем. Разом із новими приятелями він ішов, танцював і виспівував аж до майдану Массена, де на них чекав фургон. Просторе авто моделі «Джампі». Він бачив такі. Втім, одразу помітив, що товариство, у якому він опинився, не дуже відрізняється від його колишніх пацієнтів із божевільні. Тільки ці охайні були.
Вони покидали Ніццу під зливою. За часину дісталися до путівця і подалися до Карроса. Вілла була розташована трохи далі, за кілька кілометрів од села. Назустріч весь час траплялися поліційні авта з верескливими сиренами. Він усміхався. Його шукають. Але тепер не знайдуть. Віктора Януша більше немає.
Дорогою він знайшов підтвердження тому, про що здогадувався під час святкування. Пацієнти вілли Корто щороку брали участь у міському карнавалі. Самі розмальовували платформу. Майстерні Ніцци виготовляли для них скульптури. Він знай розпитував їх, удаючи, ніби цікавиться художніми подробицями вистави. Автором ідеї з напівлюдьми-напівщурами та їх повозом був він, Нарцис, учень Корто, що прожив із ними увесь вересень і жовтень. Він, звичайно, нічогісінько про те не пам’ятав.
— Ось, — мовив старий психіатр, урешті знайшовши потрібного файла. — Тебе підібрали наприкінці серпня на 42-му виїзді з шосе А8. На повороті на Канни — Мужен. Ти нічого не пам’ятав. У каннській лікарні тебе обстежили. Не виявили ніяких травм, хоч від рентґену ти рішуче відмовився. Потім переправили до шпиталю Сен-Лу. Там до тебе повернулися деякі спогади. Ти сказав, що тебе зовуть Нарцис. Приїхав із Парижа. Родини нема. За фахом художник. І лікарі із Сен-Лу вирішили, що тебе ліпше скерувати сюди, до нас.
— Не Нарцис я, — гостро відтяв він.
Корто скинув окуляри і знов усміхнувся. Чому це він весь час усміхається? Корчить із себе доброзичливого дідуся?
— Авжеж. Ти не Нарцис. Але й не той, за кого видаєш себе.
— Ви знаєте, на що я хворію?
— Приїхавши до нас, ти багато чого розповів. Де навчався живопису. В яких галереях були твої виставки. В яких районах Парижа мешкав. Розповів, що був одружений, та потім розлучився. Я перевірив. Усе виявилося вигадкою.
Він не міг не оцінити комічність ситуації. Корто відігравав тепер ту саму роль, що й сам він у випадку з Патріком Бонфісом. За кожною психотичною втечею стояв психіатр, який вважав своїм обов’язком виявити, що шкаралупа порожня.
— Проте, — провадив старий, — щось у тих байках відповідало дійсності. Ти і справді був художником, Талановитим художником, який володів цим ремеслом. Я взяв тебе не вагаючись. Можу зазначити, що ти нікому не був потрібен. Людина без паперів, без медичного страхування. Одне слово, морока.
— А розслідування провадили? Маю на увазі, у зв’язку зі мною?
— Авжеж, жандарми щось там робили. Та надто не старалися. Ти не становив для них інтересу. Просто заблуда, що не пам’ятав, як його звати й де він живе. Схибнутий. Одне слово, пошукали трохи — та й покинули.
— А що було потім?
— А ось що.
Корто обернув комп’ютера так, щоб Нарцис, який сидів потойбіч столу, міг побачити екрана.
— За два місяці ти написав тут майже три десятки картин…
Нарцис не розраховував на щось особливе. Хоч як подумати, це теж була важлива інформація. Інформація про його минуле життя. Кожна картина, що поставала на екрані, була його відображенням, та щоразу це був новий образ. Адмірал… Листоноша… Блазень… Римський сенатор… Той самий чоловік його віку, що завмер у тій самій позі на три чверті оберту, чоловік, який випинає груди і задирає підборіддя. Кожен той персонаж справляв враження епічного героя.
Та стилістика кожної роботи базувалася на принципі контрасту. З одного боку, у манері виконання простежувалися способи, характерні для «мистецтва диктатур»: глядач дивився на Нарциса знизу вгору, що надавало тому вигляду володаря світу. Із іншого боку, написане з яскравою експресивністю обличчя героя наводило на думку про школи, що боролися з естетикою тоталітаризму. Такі, наприклад, як рух «нової дійсності», що зародився в Німеччині у 20-х роках. Отто Дікс… Ґеорґ Ґросс… Художники, що відмовилися від лакування дійсності й подавали її в усій потворності, підкреслюючи її гротескну природу, щоб скрутити в’язи
