Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Таке враження було, ніби злочинець самостійно виготовив усі атрибути своєї жахливої вистави.
Януша та обставина трохи заспокоїла. Вона означала, що він сам просто не міг усе це вчинити. Тим паче якщо не усвідомлював, що коїть.
— Ну ось, — озвався його новий знайомець. — Ми в Кассісі. Далі що?
— Кермуй. Проїдемо ще трохи.
Януш розгорнув останню теку. В ній зберігалися матеріали, пов’язані з єдиним свідком у справі, якщо не враховувати кількох туристів, які натрапили на тіло. Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний. Про нього Януш уже чимало чув. Та поліцаї утнули не більше, ніж вони з Шампунем. Знайти навіженого волоцюгу їм так і не пощастило, хоч вони ретельно прочесали всю спільноту марсельських бурлак і жебраків. Балакали з безхатьками, з працівниками доброчинних їдалень, із персоналом лікарень. Жодного сліду чолов’яги із залізякою в голові.
Щоправда, вони роздобули надзвичайно важливу інформацію, про яку Януш передніше й не знав. Крістіан Бюїсон був хворий. Дуже серйозно хворий. Його печінку точив рак, що розвинувся після гепатиту С, яким він заразився багато років тому.
Поліцаї отримали ці відомості від Еріка Еношсберґа, волонтера, що приїхав із Ніцци і належав до асоціації «Вуличні лікарі». І в останньому рапорті з цього виснували: найпевніше, Крістіана Бюїсона вже нема живого — помер безіменним десь на шпитальному ліжку чи й геть надворі, під картонною ковдрою.
— Знайди мені телефона-автомата, — сказав Януш водієві.
— Лікар Еношсберґ?
— Слухаю вас.
— З вами розмовляє майор центрального поліційного управління міста Бордо.
— Чим можу допомогти?
Януш придбав телефонну картку в товаристві свого нового приятеля. Зараз його «охоронець» ходив туди-сюди перед телефонною будкою, не роблячи ніяких підозрілих рухів і не виявляючи жодного бажання дременути.
— Я хотів запитати про одного вашого пацієнта. Маю на увазі Крістіана Бюїсона, відомого під прізвиськом Бляшаний.
— Я вже відповідав на запитання ваших колег ще в грудні.
— У справі з’явилися нові факти. Вбивця скоїв ще один злочин. У нашому місті.
— То й що?
— Я телефоную вам, бо нам потрібна додаткова інформація.
На тому кінці дроту мовчали. Либонь, Еношсберґ не належав до шанувальників поліції. Номера його мобільника Януш знайшов у протоколі бесіди слідчого з лікарем.
— Ви казали, що лікували Крістіана Бюїсона…
— Лікував! Це надто вже пишне слово. У тому стані, в якому він до мене звернувся…
— Так ото ж. Моїм колегам так і не пощастило розшукати Бляшаного. І вони дійшли висновку, що він помер, сказати б, лишившись невідомим. Але ось що я собі подумав. Може, ви приймали цього пацієнта вже після слідства, і…
— Авжеж, приймав.
Янушеві аж дух забило. Він зателефонував лікареві про всяк випадок, задля чистого сумління, аж рибина таки клюнула.
— Коли саме?
— На початку січня. Це було в Тулоні.
Знову мовчання. Здавалося, лікар вагається.
— Слідчі просили мене сповістити, коли він знову заявиться, та я цього не зробив.
— Чому?
— Він помирав. Мені не хотілося, щоб нишпорки… ну, ваші колеги… дарма його мордували.
Януш удав, ніби співчуває.
— Розумію вас.
— Ні, гадаю, ви мене не розумієте. Крістіан не просто вмирав. Він був страшенно переляканий. Напевне, він бачив щось таке, що загрожувало його життю. Хоч ваші колеги просто не звернули уваги на його свідчення.
— Невже він бачив убивцю?
— Хтозна. Одне я знаю: відтоді він ховався. Це було жахливо. Він помирав, та мусив забитися в нору, немов тарган…
— Ви поклали його до лікарні?
— Навіщо? У його стадії застосовують лише симптоматичне лікування.
— То він помер?
— Ні.
Януш притиснув до скла кулак.
— Де він?
— У Ніцці є один заклад… Я все влаштував. Від середини січня він там. У безпеці. Доживає свої останні дні.
— ДЕ ВІН?
Януш відразу ж пошкодував, що запитав це, а головне, що так грубо запитав. Не спитав, а заволав. Лікар мовчав. Що ж, він сам зізнався, що саме цього й хотів уникнути: щоб поліція не терзала неборака в його останні хвилини.
І раптом лікар Еношсберґ здався.
— Він у «Розкаяних грішників» Арбура… В Ніцці.
— Що це таке? Чернечий орден?
— Це старовинне братство з ХІІ століття. Опікується невиліковно хворими і вмирущими. Я попросив їх узяти до себе Бляшаного.
— У них там що, своя лікарня?
— Ні, просто приміщення, де можуть перебувати недужі. Вони забезпечують їм необхідний догляд.
— Де це?
Еношсберґ знову завагався. Та, сказавши А, він уже не міг зупинитися.
— Проспект Республіки в Ніцці. Не знаю, про що ви хочете з ним балакати, та, сподіваюся, це справді важливо. А понад усе сподіваюся, що ви з повагою поставитеся до його стану.
— Дякую, пане лікарю. Повірте, це надзвичайно важливо. Ми будемо поводитися дуже тактовно.
Уже вішаючи слухавку, він збагнув, що його обман не мине непоміченим. Поліція Бордо і Марселя знову підніме справу про вбивство Ікара. Поміж її працівниками знайдеться бодай хтось, хто захоче ще раз побалакати з лікарем Еріком Еношсберґом. І отримає ту саму інформацію.
Анаїс Шатле сиділа, втупившись невидющим поглядом у замкнені двері. Сюди, до марсельського комісаріату, її притягли силоміць, як ото навіженця доправляють до божевільні. О третій годині, коли стало зрозуміло, що Януш знову вислизнув із їхніх рук — після того як його побачили, на його затримання кинули відразу декілька оперативних груп, та він просто-таки розчинився в повітрі, — Анаїс від люті просто-таки сказилася.
Вона стояла біля свого авта і молотила по ньому ногами, а потім як відьма накинулася на хлопців, що бачили Януша і випустили його з рук. Здерла з голови в одного картуза, у другого відірвала поліційного жетона, а до третього полізла битися. У неї забрали зброю. Наділи на неї кайдани. І замкнули в цьому кабінеті. Слава Богу, хоч у кабінеті, а не в камері попереднього утримання — вона ж бо колега…
Тепер вона вже не смикалася, завдяки лексомілу. Зажила чималу дозу. Відразу дві пігулки, які ковтнула, мов пес муху. Не встигли вони
