Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Вона сиділа, поклавши руки на стіл і закинувши голову назад, і чекала, аж коли її погукає начальство. А день таки непогано розпочався. Жан-Люк Кроньє, що очолював групу з розслідування вбивства Ікара і керував пошуками Януша, прийняв її досить люб’язно. Надав їй кабінета, оцього, де її тепер замкнули, і дозволив ознайомитися з усіма матеріалами справи.

Вона не знайшла в них нічого нового. Кроньє зі своїми людьми добряче попрацював, та зайшов у глухий кут. Схибнутий на міфології вбивця умів замітати сліди. Марсельські нишпорки не зуміли знайти жодного свідка, хіба що якогось пияка-безхатька, та й той пропав, як у воду впав. З доказами теж було кепсько, крім залишених на місці злочину. Уламки дельтаплана, віск, пір’я…

Зате з приводу почерку вбивці не виникало ніяких сумнівів. Ішлося про ту саму людину. Модус операнді, використання героїну, символіка вистави — все свідчило про те, що орудував той самий маніяк. Анаїс виявила тільки одну розбіжність: ніде не вказувалося, що вміст крові в тілі Цевана Сокова був нижчий від норми. Анаїс запам’ятала цю деталь — із убитого Філіппа викачали не один літр крові — хоч поки що не знайшла пояснення цьому фактові. Лонґо відразу ж звернув увагу на незвичайну блідість шкіри мерця. Та про Ікара нічого певного не можна було сказати — надто вже обгоріло його тіло.

Десь о пів на дванадцяту, проглянувши всі надані їй папери, Анаїс зателефонувала Паскалі Андре, слідчій судді, й домовилася пообідати разом. Вони саме йшли з ресторану, аж сталося неможливе. Януш утік у неї з-під носа, прихопивши із собою теку з матеріалами справи.

Гіршого й уявити собі не можна було.

Удруге за дві доби вона проґавила втікача.

Деверса правду казав. Їй треба тішитися зимовим Марселем і гуляти берегом, а не встрявати до серйозних справ.

Вона звелася на ноги і стрепенулася. Комісаріат був розташований у кам’яниці ХІХ століття. А вона була в сучасному будинку, що прилягав до архітектурної пам’ятки, в кабінеті, з вікон якого виднів собор Мажор. То була велика споруда, збудована з каміння двох барв, кремового і шоколадного, тож вона скидалася на італійський торт.

Задзеленчав мобільник. Вона втерла сльози. Сльози безвідповідальної дурепи, що згубила тяму про те, де вона й нащо. Час покласти край цій дурні…

— Це Деверса. Що ви там іще накоїли? Адже вам казали, що ви офіційно звільнені від розслідування!

— Зрозуміло.

— Та запізно. Ви влипли в халепу.

— У що саме?

— Варто вам десь з’явитися, як Януш спокійнісінько тікає!

Кімната попливла їй увіччю.

— Ви що ж, підозрюєте мене?

— Не я. Працівники відділу внутрішніх розслідувань. Ви привернули до себе увагу.

У неї пересохло в роті.

— Проти мене розпочали… службове розслідування?

— Не знаю. Мені вони допіру дзвонили. Ви повинні негайно повернутися в Бордо.

Що ж, дорого їй коштуватиме ця історія. Набагато дорожче, ніж просто кривда. Відділ внутрішніх розслідувань порпатиметься в її житті. Піднімуть матеріали з Орлеана, дізнаються про її методи на грані законності. З’ясують, що в неї проблеми із психікою. Витягнуть на Божий світ скандал довкола її батька та його минулого…

У вухах знову зазвучав голос Деверса. Начальник промовляв теплим батьківським тоном.

— Я надам вам підтримку, Анаїс. Не беріть усе це близько до душі. Ви ще така молода…

— Та йдіть ви під три чорти!

Вона урвала розмову. І відразу ж замок відімкнувся. То був Кроньє. Кремезний бородань, що мав швидше добротливий вигляд. На вустах у нього була глузлива посмішка, яку не могли приховати шпакуваті вуса.

— Добряче ви мене пошили в дурні.

Він промовляв лагідно, та Анаїс відразу ж насторожилася: що він там надумав?

— У мене вибору не було.

— Чому ж не було? Ви могли б щиро мені розповісти, як воно все насправді.

— І ви послухалися б мене?

— Гадаю, вам пощастило б переконати мене.

Кроньє узяв стільця, обернув його і сів задом наперед, поклавши на спинку руки.

— Що далі?

У тому запитанні не було і дрібки іронії. Швидше добротлива втома.

— Поверніть мені теку зі справою Ікара, — сказала вона. — І дайте попрацювати з нею ще ніч.

— Навіщо? Я вивчив усі матеріали напам’ять. Ви не знайдете в них нічого нового.

— Я дізнаюся, що саме шукав у них Януш. Чому він пішов на такий ризик, щоб їх роздобути. Заліз до кабінету судді…

— Я щойно розмовляв із нею телефоном. Прокуратура погрожує звільнити її від розслідування цієї справи.

— Чому?

— Бо базікала із працівницею поліції, що не мала офіційного доступу до розслідування. Бо лишила відімкнутим свого кабінета. Бо не зберігала теку зі справою у замкненій шафі. Ось вам три причини. Обирайте яку завгодно.

Анаїс на мить замислилася. Суддя виявилася чудернацькою жіночкою. За обідом вона справді тріщала мов сорока, не дала їй і рота розтулити. А тепер їй добряче накрутять хвоста.

— Дайте мені справу, — повторила вона. — На одну ніч.

Кроньє знову всміхнувся. Він скидався на великого плюшевого ведмедика, пошарпаний, але загалом симпатичний.

— Що він робить, цей ваш утікач?

— Шукає винного.

— А хіба це не він винний?

— Я від початку не вірила в те, що він винен.

— А як же бути з його відбитками на вокзалі в Бордо? І вся ця брехня? І втеча?

— Назвімо це ланцюговою реакцією.

— Бачу, ви йдете проти течії.

— Дайте мені одну ніч! — наполягала вона. — Замкніть тут, у кабінеті. І завтра вранці я скажу вам, куди подався Фрер.

— Фрер?

— Я хотіла сказати, Януш.

Майор дістав із кишені невеличкого записника і жмут ксерокопій і поклав усе це перед Анаїс.

— Неподалік від суду в житловому будинку знайшли під східцями торбу. У ній були особисті речі чоловіка, якого ми шукаємо. Папери на ім’я Фрера. Ви маєте рацію. Він провадить розслідування.

Кроньє перевернув ксерокопії так, щоб Анаїс могла прочитати текст.

— Це звіт про розтин Цевана Сокова. Не знаю, як він його доп’яв.

Вона простягнула руку до записника, та Кроньє накрив його своєю плюшевою лапою.

— Я надішлю вам повне досьє у справі Ікара. Хоч що ви знайдете там, хоч про що здогадаєтеся, про всі свої міркування ви повинні сповістити мене. Потім поїдете в Бордо. І більше не наблизитеся до цієї