Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Перший поверх. Червоні трубки під стелею неначе аж униз опустилися, загрожуючи йому. Чиновники, судді, адвокати поверталися з обідньої перерви. У холі стало людно. Тільки тепер Януш згадав, що під’їзд із вулиці Гріньяна відчинений лише для входу. Щоб вийти звідси, всі користувалися дверми, що провадили на вулицю Жозефа Отрана.
Він обернувся і мало не налетів на гурт поліцаїв. Змусив себе пробелькотіти вибачення. На нього ніхто й уваги не звернув. Йому лишилося подолати з півсотні метрів. Небезпека була скрізь, навіть під ногами. Він наче мінним полем ішов, щосекунди очікуючи вибуху. Його зафіксували спостережні камери. Будинок суду замкнули. Поліцаї оточили все навколо нього.
Він нагнав ті думки і змусив себе взяти портфеля в руку, як усі інші. Ще двадцять метрів. У вухах знай дудоніло. Десять метрів. Таки він вийде звідси. Зі справою про вбивство Ікара в портфелі. І знову візьме гору над усіма. Знову…
Він ледь встиг звернути ліворуч. Крізь скляну стіну він побачив, як до суду заходить Анаїс Шатле, балакаючи з чорнявою жінкою в діловому костюмі — певне, суддею Паскалею Андре. Він пішов назад. І майже сягнув середини холу, аж почув, як позаду гукнули:
— МАТІАСЕ!
Він не втерпів і озирнувся. Анаїс перестрибнула рамку металодетектора, увімкнувши сигнал тривоги, і бігла до нього, показуючи на ходу своє посвідчення.
Януш крутнувся на місці й погамував у собі бажання тікати. Темний костюм, плащ, портфель… Він просто зникне в натовпі. Вони не зловлять його. Він спробує знайти інший вихід із будинку…
Голос Анаїс задзвенів, аж трубки під стелею задеренчали.
— Затримайте його! Чоловіка в темному костюмі! Затримайте його!
Він і не сіпнувся. Всі чоловіки в холі були в темних костюмах. І всі зараз дивилися один на одного, намагаючись прочитати паніку в чужих очах. Януш заходився так само озиратися, щоб поводитися точнісінько, як вони. Удалині він бічним зором помітив постать чоловіка в однострої, що діставав зброю.
Анаїс волала мов навіжена:
— ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ! ІЗ ПЛАЩЕМ НА РУЦІ!
Януш несамохіть зібгав плаща і взяв його під пахву. Довкола знялася веремія. Всі юрмилися, пхали одне одного, гасали туди-сюди. Червоні трубки й геть опустилися. Долівка попливла вбік. У вухах аж ревло.
— ЗАТРИМАЙТЕ ЙОГО!
Поліцаї повихоплювали пістолети і водили цівками, самі не тямлячи, в кого стріляти. Угледівши зброю, відвідувачі від жаху падали додолу. Вони так верещали, що голос Анаїс і не чути було. Януш ішов од виходу, так само, як і всі, перелякано роззираючись навсібіч. Вихід! Він мусить знайти інший вихід!
Знову не стримавшись, він озирнувся назад. Анаїс бігла до нього, обіруч тримаючи пістолета. Його обпалила дика, безглузда думка. Ніколи ще не бачив він, щоб жінка мала такий сексуальний вигляд…
Ось він, запасний вихід, ліворуч.
Він наддав ходу.
І вже взявся за клямку, аж позаду пролунав крик, що, либонь, адресувався поліцаям.
— Просто за вами! ДВЕРІ! ДВЕРІ ЗА ВАМИ!
Та Януш уже переступив порога. Ногою зачинив двері й обернув клямку замка, блокуючи механізм. Тепер тікати. Він був у підсобних приміщеннях суду. Голий бетонний коридор був ледве осяяний слабенькими лампами. Поворот. Ще один коридор. Свідомість подрібнювалася, розпадалася на атоми, що ладні були розприснутися в щонайдальші закутки світу…
Єдине, що не давало йому остаточно відірватися від земного тяжіння, був жіночий образ. Він знову і знову повертався, пронизуючи його мозок. Януш біг порожнім коридором, та бачив перед собою Анаїс Шатле. Її білі руки, що стискали колодку пістолета. Стрімкі порухи її гнучкого тіла. Машина для вбивства. І його нестримно тягло до тієї машини.
З’явилися ще одні двері із замком. Він майже дістався до них, аж десь узявся охоронець. Повагавшись мить, він вихопив пістолета і націлив його в Януша.
— Ану стій!
Януш завмер. Очі його сльозилися. Поліційний однострій, обличчя і постать людини з пістолетом запнуло завісою. Януш мовчки дивився на охоронця. «Пропустіть мене!» — волав його погляд.
І раптом він наче прозрів. Він збагнув, що супротивник безладно метушиться. Він був такий же спантеличений, як і Януш. Цілячись у нього, він відчайдушно смикав рацію, що застряла за ременем.
Наступної миті все змінилося. Тепер уже охоронець благально дивився на Януша. Той кинув портфеля, вихопив ножа і притис чолов’ягу до стіни. Приставив ножа до горлянки.
— Кидай зброю!
Не встиг він те сказати, як пістолет брязнув додолу. Ніякого опору. Не послаблюючи стиску, Януш обнишпорив кишені охоронця, намацав за ременем рацію і поклав до кишені піджака. Нахилився, узяв пістолета і сховав ножа. Тільки після цього відступив трохи і глянув на противника. Побачив блиск кайданів, що висіли на поясі.
— На коліна!
Охоронець і не поворухнувся. Януш тицьнув йому цівкою в горло. І якимось шостим чуттям здогадався, що зброю не заряджено. Шарпнув на себе засувку і загнав набій до патронника.
— Лягай ницьма! Хутко, я не жартую!
Охоронець мовчки скорився.
— Руки за спину!
Той зробив, як звеліли. Януш зняв у нього з пояса кайдани, підняв руку переможеного противника і заклацнув браслета в нього на зап’ясті, здивувавшись, як легко діє механізм. Потім скував і друге зап’ястя.
— Ключі!
— Які… ключі?
— Від кайданів!
Чолов’яга покрутив головою.
— Ми ними ніколи не користуємося…
Януш садонув його по щоці пістолетом. Побігла цівка крові. Хлопець зіщулився і притулився до стіни.
— У кишені… в лівій кишені.
Януш дістав ключі. Угатив охоронця колодкою пістолета по потилиці, сподіваючись, що той зомліє. Та це виявилося непросто. Януш спробував вирахувати, коли той отямиться. Зі скутими руками і розпанаханою щокою, приголомшений, він, звісно, не відразу вилізе з цього пустельного коридора і викличе допомогу. Хвилин п’ять у Януша таки є.
Він узяв долі плаща і портфеля. За пояса, де вже був ніж, застромив і пістолета. Тепер він озброєний до зубів — не ремінь, а цілий арсенал. Охоронець перелякано дивився на нього. Януш замахнувся, удавши, ніби хоче ще раз ударити його. Той утягнув голову в плечі й заплющив очі.
Та Януш уже побіг. Він мчав коридором, шукаючи виходу. У живіт давив ніж і пістолет. То було п’янке відчуття.
