Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Будь-що врятується.

Лабіринтом звивистих вуличок він знову добився до Канеб’єра. Простісінько напроти центрального комісаріату Ноай. Довкруги коїлася веремія. Фургони, авта з блимавками і без з ревом роз’їжджалися від під’їзду. З дверей вискакували озброєні поліцаї, на ходу плигали в машини, що чекали з відчиненими дверцятами. Квилили сирени. Януш притулив до грудей портфеля. Отож, на нього полює вся марсельська поліція, всі охоронці ладу.

Він забіг у двір. Про те, щоб забрати свою торбу, і думати було нічого. Рацію він викинув у першу-ліпшу смітницю. Відтепер усе його майно складалося з ножа, пістолета, що його він забрав в охоронця, і теки з паперами. Час покидати Марсель… Треба знайти надійний притулок. І в спокійній обстановці вивчити всі матеріали справи. Накреслити нову лінію розслідування. Тільки так він зможе довести свою невинність — якщо і справді невинен…

Квиління сирен подаленіло. Певне, поліція заблокувала квартал, де був розташований суд. Небавом по всіх інстанціях розішлють наказ про його затримання. Із фотографією. Передадуть інформацію в усі газети й на всі телеканали. За кілька хвилин він тут і кроку не зможе ступнути. Діяти треба негайно.

На протилежному боці вулиці він угледів крамницю, що торгувала недорогим одягом. Низько опустивши голову, він перейшов вулицю. Поруч гучно засигналили. Він сіпнувся і завмер на місці. Просто перед ним грізним залізним громаддям прогуркотів трамвай. Сигналив водій. Януш довго дивився йому вслід, збираючись на дусі після пережитого страху.

Потім, удаючи байдужого, увійшов до крамниці. Назустріч вийшла продавчиня. Він пояснив, що йому треба. Він їде кататися на лижах і хоче придбати светра, пуховика і плетену шапочку. Продавчиня усміхнулася. Авжеж, усе це в них є, і не лише це!

— Цілком покладаюся на ваш вибір! — сказав він.

І хутко подався до комірки для примірювання. Майже відразу повернулася дівчина з цілою купою курток, светрів і шапочок.

— Здається, це ваш розмір.

Януш забрав у неї всі речі й затулив шторку. Скинув піджака. Узяв із тієї купи одяг такої барви, що не впадає в око. Брунатного светра. Коричневого пуховика. Чорну шапочку, яку нап’яв аж на брови. Глянув на себе в люстро — череп’яний чоловічок, та й годі! Принаймні він не матиме нічого спільного з прикметами злочинця, що втік із будинку суду. Упевнившись, що він затулив штору щільно, переклав у кишені куртки ножа і пістолета.

— Беру оці три речі, — сказав він продавчині, виходячи з комірки із портфелем у руках.

— Вам подобаються ці кольори?

— Саме так. Я заплачу готівкою.

Продавчиня пішла до каси.

— Покласти вашого піджака і плаща у пакет?

— Так, дякую вам.

За дві хвилини він уже ішов по Канеб’єру, вдаючи людину, що шукає підіймач для лижників. Нехай регочуть, аби лиш не зловили. Але куди тепер? Спершу треба забратися подалі з середмістя. Дорогою йому трапився контейнер зі сміттям, і він жбурнув туди пакета із крамниці. Звільнившись від зайвих речей, він сам наче аж легший став. Ще трохи — і полетить. Що ж, на жаль, він і далі був припнутий до землі…

Поминувши бульвар Сен-Луї, він перейшов вулицю Павійон і звернув ліворуч. Інстинкт підказав йому, що він наближається до Старого порту. Ні, це недобре. Він трохи збавив ходу, аж його думки урвав скрегіт автомобільних гальм. Поруч зупинився поліційний фургон, і з нього почали хутко вискакувати поліцаї. Вони бігли до нього.

Він обернувся і побіг назад. Цього разу йому гаплик. По всьому кварталу чутно було квиління сирен. Поліцаї передавали один одному по раціях: ось він, Януш. Цілісіньке місто аж волало, і той крик вимагав його смерті.

Януш спіткнувся об край тротуару, мало не впав, але втримався на ногах і кинувся до майдану, який витягнувся уподовж. Він гнав уперед, притискаючи до себе портфеля і вже не вірячи, що порятується. І тут перед ним, наче в казці, з’явилася хмара пари. Він утер піт на чолі й побачив відсунутого каналізаційного люка, обгородженого парканом. Інстинкт підказав йому, що це його порятунок. Він пошукав поглядом робітників.

І побачив їх метрів за тридцять. Вони, в чоботях і шоломах, купували канапки, курили й реготалися. Януш перестрибнув паркан, загилив ногою люка і поліз у діл драбиною, думаючи про те, що цю нагоду подарував йому сам Господь. Господь, який підказував йому, що він невинен. І ось він спустився в темряву.

Його ноги торкнулися землі. Він звернув праворуч і, скинувши шапку, подався вузьким коридором, намагаючись триматися подалі від багна, що булькало під ногами. Ще одна драбина. І ще. Каналізаційна мережа Марселя не просто була під землею, а ще й мала вертикальну структуру.

Урешті він вийшов до ширшої драбини, спустився нею і потрапив до просторого квадратного приміщення з бетонними стінами — щось на кшталт машинної зали, осяяної лампами денного світла. Тут стояли якісь резервуари, видніли труби і діяли якісь механізми. Не встиг він і трьох кроків ступнути, як помітив чоловіка, що стояв до нього спиною і вивчав показання давачів, тримаючи в руках портативний пристрій. Чолов’яга ніяк не відреагував на з’яву Януша — може, глухий був? Януш підійшов ближче і все зрозумів. Під захисним шоломом у того на голові були навушники, і він похитував головою.

Януш тицьнув його пістолетом у потилицю. Хлопець умить уторопав, що від нього хочуть. Скинув навушники і звів руки вгору.

— Обернися.

Той послухався. І побачив націленого на себе пістолета. На його лиці не було й тіні страху. Він просто мовчки дивився на Януша. У сірому комбінезоні, чоботях і шоломі він скидався на водолаза, що досліджує морське дно. У руках він так само тримав портативний пристрій і щуп.

— Ви… ви хочете мене застрелити? — за кілька секунд запитав він.

— Ні, якщо ти зробиш те, що скажу. Звідси є вихід?

— Навіть кілька. Кожна галерея має декілька виходів. Найближчий звідси…

— А найдальший? За межами Марселя?

— У головному колекторі. Це в каланці Кортью.

— Гайда.

— Та це ж за шість кілометрів!

— То не будемо гаяти часу.

Хлопець помалу опустив руки і попрямував до залізної шафи.

— Ти куди це? — гукнув Януш, піднімаючи пістолета.

— Спорядження взяти. Туди без спецкостюма не можна.

Він відчинив металеві дверцята. Януш ухопив його за плече і відіпхнув од шафи. Сам узяв шолома й одною рукою нап’яв собі на голову.

— Ще респіратори візьміть, — спокійно підказав хлопець. — Ми йтимемо