Аптекар - Стефані Маєр

Він присів біля неї навпочіпки та обережно приклав пальці до краю її підборіддя.

— Дуже близько до яремної вени, — зітхнув він здивовано й налякано.

— Еге, він вправний.

Деніел відвернувся від неї, втягнувши ротом повітря, тому вона не могла це інтерпретувати.

— Ну ж бо, зашивай, Деніеле. Треба поквапитись.

Він зробив глибокий вдих, і за мить вона відчула, як голка прошиває їй мочку вуха. Вона передчувала це, тому не видавала болю виразом обличчя і не дозволяла собі стискати кулаки; вона навчилась локалізовувати свої реакції. Лише напружила м’язи живота, щоб напруга цілком перейшла туди.

— Добре, — мовила вона, щойно впевнилась, що може зберігати спокійний тон. — Ти молодець. А тепер просто підбери шматки докупи й приший їх на місце.

Поки вона говорила, його пальці вправно виконували завдання. Вона не відчувала голки, коли він шив нижню частину вуха, гірше було, коли зашивав зверху. Тільки три маленьких стібки. Після першого вже було не так боляче.

— Мені зав’язати вузлика абощо?

— Так, ззаду, будь ласка.

Вона відчувала, як нитка тягне вухо, коли він шив.

— Зроблено.

Підвівши на нього очі, вона всміхнулась. У розітнутій щелепі посмикувало.

— Дякую, мені було б важко зашити самотужки.

Він торкнувся її щоки.

— Чекай, дай-но я накладу пов’язку.

Вона сиділа, випроставшись, поки він намазав рану маззю, а потім замотав її щоку бинтом. Замотав і вухо спереду й ззаду.

— Мабуть, треба було його спочатку промити, — пробурмотів він.

— Наразі досить. Перенесімо Лолу в джип.

— Я візьму її.

Деніел обережно взяв сплячу Лолу на руки. Її довгі лапи та вуха звисали й гойдалися з кожним його кроком. Алекс відчула, як усередині здіймається бульбашка недоречного сміху, і ковтнула слину. Не час для веселощів.

Деніел поклав Лолу за пасажирським сидінням. У джипі було лише два сидіння попереду. Вона здогадалась, що Кевін прибрав решту сидінь, аби звільнити місце для вантажів.

— І що тепер? — спитав Деніел, повертаючись до неї, поки вона досі сиділа на ґанку. Мабуть, він дивувався, що вона не робить нічого для того, щоб випередити події.

Глибоко вдихнувши, вона випростала спину.

— Дай телефон. Час поговорити з твоїм братом.

— Ми вже їдемо?

— Я маю зробити лише одне, але повинна спочатку повідомити про це його.

— Про що?

— Ми мусимо спалити будинок вщент.

При цих словах його очі широко розплющились від подиву. Поволі він добув телефон із кишені бронежилета.

— Зателефонувати треба мені, — мовив він.

— Він уже мене ненавидить, — зазначила вона.

— Але все це трапилось через мою вину.

— Однак не ти наймав ватагу кілерів.

Захитавши головою, він натиснув кнопку живлення, щоб увімкнути телефон.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Складаючи медикаменти в «аптечку», вона кутиком ока спостерігала за Деніелом. Він набрав єдиний вхідний дзвінок, але перш ніж устиг торкнутися кнопки виклику, телефон знову задзеленчав.

Деніел утягнув повітря, достоту як нещодавно, перш ніж зробити на її вусі перший стібок. Вона збагнула, що ця розмова буде найважчим з-поміж їхніх завдань.

Він клацнув на екран. Вона почула, як Кевін закричав настільки голосно, що перше, що їй спало на думку, — телефон був на гучномовці.

— НЕ СМІЙ КИДАТИ СЛУХАВКУ, КОЛИ МИ РОЗМОВЛЯЄМО, ТИ…

— Кев, це я. Кев! Це Денні!

— ЩО В БІСА КОЇТЬСЯ?

— Це я винен, Кев. Я був бовдуром. Я все знищив. Мені так прикро!

— ЩО ТИ ТАМ МИМРИШ?

— Арні помер, Кев. Мені прикро, Кев. І кілька собак. Не знаю, скільки точно. Я винен у всьому. Я волів би сказати тобі, як…

— ПОКЛИЧ ОТРУЙНИЦЮ ДО ТЕЛЕФОНУ!

— Це я винен, Кев. Я накоїв…

Тепер, коли Кевін виговорився, його голос був спокійнішим.

— Зараз це не на часі, Денні. Дай їй слухавку. Мені потрібен той, з ким можна поговорити по суті.

Підвівшись, вона простягла руку до телефону. Деніел стурбовано дивився, як вона тримає слухавку на відстані від вуха.

— Ти в безпеці? — спитав Кевін.

Здивована відсторонено-діловим тоном, вона відповіла таким самим тоном:

— Наразі так, але нам треба їхати.

— Ти підпалила будинок?

— Я саме збиралась.

— У комірчині під сходами заховано гас.

— Дякую.

— Зателефонуй мені, коли будете в дорозі.

Він поклав слухавку.

Що ж, це питання вирішилось легше, ніж вона гадала. Вона повернула телефон Деніелу, ошелешеному від подиву. Газ у будинку вже давно вивітрився, тому вдягати їй протигаз не було сенсу. Деніел пішов у будинок за нею, а Ейнштейнові вона наказала стерегти двері.

— Добудь одяг із Кевінової кімнати, — давала вона настанови.

Вона могла б відправити його нагору за першим костюмом, який він позичив, але це забрало б довше часу, до того ж вона не знала, як він відреагує на трупи. Вона помітила, як він зиркнув у бік канапи, за якою лежало тіло Арні, а потім знову на неї. Вони обоє мали опанувати себе. У них обох попереду довга ніч, якщо вони хочуть дожити до завтра.

— Якщо маєш запасів на кілька днів, то піди на кухню і набери якнайбільше харчів, що не псуються. І води стільки, скільки є.

Кивнувши, він попростував до Кевінової кімнати. Вона прожогом кинулась угору сходами.

— Тобі потрібні ці пістолети? — гукнув він їй услід.

Обережно, щоб не послизнутись на калюжах крові, вона обминула трупи.

— Ні, з них убито людей. Якщо нас упіймають, я не хочу мати ні до чого стосунку. Кевінова зброя буде чистою.

У кімнаті вона познімала заплямований кров’ю одяг і одягла чисті джинси та футболку. Вона згорнула свій спальний мішок, загорнувши решту одягу в нього, а потім зібрала лабораторний набір у вільну руку, а іншою викинула закривавлений одяг у коридор. Вона поспішила вниз сходами, потім вибігла на вулицю, а далі — до авто зі своєю недолугою ношею. Поки Деніел запасався у кухні, вона знайшла гас. У Кевіна було три гасових каністри місткістю п’ять галонів, що стояли вкупі. Він міг запастись ними тільки для того, щоб підпалити будинок. Їй подобалося, що він такий далекоглядний і діловий. Отже, його реакція — допоки Деніел у безпеці — буде, імовірно, більш прагматичною та агресивною. Вона сподівалась.

Переконавшись, що її одяг і трупи добре облиті гасом, вона почала з горішнього поверху. Дерев’яній підлозі й так допомагати не треба було. Вона облила плінтуси в усіх трьох кімнатах, а решту розлила на сходах. Ухопивши ще одну каністру, поспішила на перший поверх і тільки тепер уперше побачила інші спальні. Вони були просторі й мали поруч розкішні ванні кімнати. Її тішило,