Аптекар - Стефані Маєр

— Що таке? — спитав він, коли вона відпустила його руку.

— Перевіряла, чи є ознаки шоку. Нудоту відчуваєш?

— Ні. Але почуваюся так, ніби повинен. Якщо розумієш, до чого я веду. Ніби відчуватиму, коли все перетравлю.

— Скажи мені, якщо відчуєш запаморочення, безтямність, замерзатимеш.

— Це ти мерзнеш. Певна, що в тебе шок не починається?

— Не зовсім. Мабуть. Якщо відчуватиму запаморочення, я з’їду на узбіччя, і ти можеш сідати за кермо.

Він потягнувся до неї, зняв її руку в рукавичці з керма та опустив, щоб вільно звисала, колихаючись між сидіннями. Ще раз глибоко вдихнув.

— Я чув ті постріли, які лунали так швидко один за одним, що гадав…

— Знаю. Дякую, що не вилазив з авто, як я й просила. Добре знати, що я тобі можу довіряти.

Він нічого не відповів.

— Що таке? — спитала.

— Якщо ти так це називаєш, — мовив він присоромлено, — не хочу зізнаватись… але я на кілька хвилин виходив. Я хотів зайти в будинок, але мене зупинив Ейнштейн. А тоді я збагнув, що так чи інакше, а всередині все вже вирішено, і якщо вони тебе схопили, у мене найбільше шансів повбивати падлюк із джипа. Я не збирався дарувати їм це, Алекс. Ніколи в житті.

Вона трішки стисла його руку.

— Пригадуєш, що Кевін казав мені про візуалізацію?

Вона похитала головою. Ніби щось таке чула, але не більше.

— Коли ми вперше були на стрільбищі, а я сказав, що не можу застрелити іншу людину, — він понуро коротко засміявся. — Він сказав, щоб я уявив когось, кого захотів би захистити в небезпеці.

Поки він говорив, вона все добре пригадала.

— А…

— Я тепер збагнув. І він мав рацію. У ту мить, коли я усвідомив, що ті, хто вбили Арні, прийшли по тебе… — він захитав головою. — Я й гадки не мав, що здатен почуватись настільки… примітивним.

— Я ж попереджала тебе, що ти з’єднаєшся зі своїми інстинктами, — мовила вона весело, жартівливим тоном, згадавши, як веселилися того дня на ранчо, але щойно сказавши ці слова, стала почуватись страшенно винною.

Її голос залунав похмуро, коли вона додала:

— Як би я хотіла, щоб усе сталося не так.

Цього разу він стиснув її руку.

— Усе буде гаразд.

Вона намагалася зосередитись.

— То куди саме ми прямуємо?

— У Талахасе. Ми кілька разів дітьми святкували там Різдво. Друзі наших батьків мали там оселю, щоб заховатись від снігу. Мабуть, вони полюбляли усамітненість, бо їхній будиночок стоїть в абсоютній глушині. Власне, він не зовсім на озері, але там болотиста місцевість, а о цій порі року комарі просто зжиратимуть.

— Тобі б з нерухомістю працювати. Упевнений, що там ніхто не мешкає?

— Я не бачив Маккінлі з похорону батьків, але, відколи я знаюсь із ними, вони ніколи не їздили на південь улітку. Завжди тільки взимку.

— Хоч туди, хоч будь-куди. Якщо будиночок зайнятий, то, можливо, знайдемо порожню оселю.

Вона побачила знак Державної траси № 70, що веде на північ.

— Нам треба повернути на схід, проїхати місто Оклахома, потім через Даллас. Добре було б, якщо хтось шукатиме, повернутись у Техас. Так ми здаватимемось невинними.

— Ми лише захищались.

— Байдуже. Якщо нас схоплять за те, що сталось, поліції доведеться нас засадити. Навіть якщо ми переповідатимемо кожну деталь і вони повірять кожному нашому слову, що малоймовірно, м’яко кажучи, їм все одно доведеться нас ненадовго посадити за ґрати. Ненадовго. Людям, які найняли вбивцю, небагато знадобиться часу, щоб дістатись до нас за ґратами. Ми станемо легкими мішенями.

Він відчув, як затремтіли в неї пальці, і легенько потер великим пальцем тильний бік її руки.

— Отже, гадаєш, скоювати серію злочинів зараз недоречно?

Вона не йняла віри, що саме він підбадьорював її зараз.

— Мабуть, — погодилась вона, — але, можливо, до того дійде.

Вона зиркнула на покажчик рівня палива, а тоді прошипіла:

— Ця машинерія пожирає бензин так, немов навмисно намагається мене розсердити.

— Чим ми можемо зарадити?

— Маю поїхати на заправку, сплати готівкою.

— Але ж наші обличчя…

— Нічого не вдієш. Я просто удаватиму, що втрапила в аварію… що, зрештою, взагалі не вигадка, хіба ні? Зрештою, мені більше нічого робити.

Пожирач пального змусив Алекс зупинитися значно раніше, ніж вона хотіла б. Керуючись знаками, вона проїхала містом Оклахома до аеропорту, здогадуючись, що заправки поблизу нього будуть залюдненими навіть уночі. А ще, якщо хтось їх там помітить, гадатимуть, що вони збираються сісти на літак. І подальші пошуки зосередять на аеропорту.

Вона попросила Деніела знайти її кофтину з каптуром, що велика на неї. Вдягнувши її зараз, він подумав, що краще б вона була легшою, щоб Алекс не вирізнялась. На заправці стояло ще дві машини — таксі та вантажівка. Звісно, обоє водії-чоловіки витріщались на джип. Вийшовши з авта, вона по-хлопчачому згорблено пройшла і встромила пістолет у паливний бак. Поки набирався бак, вона згорблено попростувала у крамничку. Узявши упаковку зернових батончиків і шість пляшок бутильованої води в упаковці, вона понесла покупки до жінки на касі років п’ятдесяти з гаком. У неї було вибілене біляве волосся з темними коренями сантиметрів зо три, зуби, вкриті нікотиновими плямами, та бейдж з іменем БЕВЕРЛІ. Спочатку вона майже не звернула уваги на Алекс, просто пробила товар. Але потім Алекс мала заговорити.

— Залийте шість, — мовила вона якнайнижчим голосом так, щоб він не здавався штучним.

Беверлі підвела очі, і її намальовані чорною тушшю очі широко розплющились.

— О Боже мій, бідолаха! Що з твоїм обличчям?

— Аварія, — пробурмотіла вона.

— Усі живі?

— Ага, — Алекс недвозначно глянула на гроші в її руці, чекаючи, поки та відлічить решту. Кутиком ока вона побачила, що таксі від’їжджає.

— Отже, сподіваюсь, ти невдовзі одужаєш.

— Дякую. А це все разом?

— О, чи правильно? Наче забагато. Сто три п’ятдесят п’ять?

Алекс простягнула жінці шість двадцяток і чекала на решту. Ще одна вантажівка, велика чорна Ф-250 під’їхала заправлятись за джипом. Вона побачила, як вийшло троє високих худорлявих чоловіків. Коли двоє з них зайшли в міні-маркет, вона переглянула свою оцінку. То були вкрай високі підлітки. Мабуть, половина баскетбольної команди. Вони теж були в чорних каптурах. Принаймні, таке її вбрання не за сезоном здавалось тепер нормальним.

— Нічогенька в тебе автівочка, — мовила Беверлі.

— Еге ж.

— Мабуть, дорого заправляти їй постійно повний бак.

— Еге, — Алекс нетерпляче простягнула руку.

Увійшли хлопці, галасливі та жваві. Крізь розчинені двері разом з ними увірвався сморід пива та марихуани. На вулиці вантажівка від’їхала від заправки.

— Усе, — сказала