Аптекар - Стефані Маєр
Вона вирішила використати вдвічі більше мотузок. Про всяк випадок. Поки зав’язувала другу мотузку навколо литки Енджела, вона відчула, що у Ектора змінився темп дихання, поки він приходив до тями. Він не закричав, хоч, мабуть, відчував страшенний біль. Недобра звістка. Їй вже доводилося допитувати загартованих солдатів, які добре вміли контролювати свої реакції на біль. Вона витратила багато часу, щоб їх зламати.
Але ті чоловіки були вірними своїм бойовим товаришам чи місії. А цей, вона була переконана, убиває за наймом. Ектор нічим не завдячує людям, які дали йому роботу.
Вона відійшла на кілька метрів, тримаючи міцно в руці «Глок» і перевіряючи, чи добре спрацює її система стримування. Надто темно. Підвівшись, вона позадкувала до дверей у ванну кімнату, не спускаючи очей із постаті на підлозі. Вона йшла назад навпомацки, поки не намацала вимикач і увімкнула світло.
Ектор повернувся до неї обличчям, його темні очі, попри сльози, були вкрай зосередженими. На обличчі нічого не виказувало його болю. Його погляд спантеличував її, хоча багато в чому то було одне з найпересічніших облич, котрі вона зустрічала. Риси в нього були правильні та якісь невизначені. Не привабливий, але й не гидкий. Таке обличчя вкрай важко упізнати з-поміж тих, хто вишикувався в ряд під час упізнання.
— Чому ти мене не вбила? — спитав він хрипким від хімікатів голосом.
Окрім цього, голос у нього теж неприкметний. Без жодного акценту. Він міг би працювати диктором на телебаченні — вимова ніяк не виказувала, звідки він походить.
— Я хочу дізнатись, хто тебе найняв, — прохрипіла вона крізь протигаз трохи спотвореним голосом. Не таким людським. Вона сподівалась, що це його відлякає.
Він кивнув, ніби сам до себе. Вона помітила, що його руки трохи пересунулись, поки він мацав мотузки на руках.
— А чому це я маю тобі щось казати? — він сказав ці слова без злості й зухвалості, просто з цікавістю.
— Ти взагалі маєш гадку, хто я така?
Не відповів. Обличчя невиразне.
— Це перша причина, чому ти маєш мені розповісти, що знаєш, бо хто б тебе не послав сюди, тобі не надали інформації, щоб ти досяг успіху. Тебе не підготували до того, що на тебе чекає. Ти їм нічого не винен.
— Я тобі нічого не винен, — зазначив він так само ввічливо й переконливо, його пальці потягнулись донизу, намагаючись дістатись до стяжок.
— Так, не винен. Але якщо ти зі мною не говоритимеш, я завдам тобі болю. Це — друга причина.
Він зважив її слова.
— А третя причина… якщо я говоритиму з тобою, ти залишиш мене живим?
— А ти повіриш мені, якщо я тобі таке пообіцяю?
— Хм, — зітхнув він.
Хвильку поміркувавши, спитав:
— Але як ти знатимеш, вірити моїм словам чи ні?
— Я вже знаю майже все. Мені тільки треба доповнити вже відоме кількома деталями.
— Боюсь, я не надто тобі зараджу. У мене є менеджер, він править за посередника. Я ніколи не зустрічав людину, яка за це заплатила.
— Просто скажи мені, що тобі сказав твій менеджер.
Подумавши, він сіпнув плечима, ніби знизуючи:
— Мені твоя пропозиція не до душі. Гадаю, у тебе є краща.
— Тоді мені доведеться тебе змусити.
Розділ 19
Він дивився з незворушним виразом обличчя, як вона, устромивши «Глок» у кобуру, добула з-за дверей болторіз, що лежав біля ноги Енжела.
Вона збиралась принести зварювальну сталь. Вогонь здатен завдати більшого болю, ніж будь-що інше, а багацько людей ще й мають фобії, пов’язані з вогнем. Але Ектор — професіонал. Вона не мала часу на те, щоб зламувати його болем; він надто сильно опиратиметься. Більше за агонію його налякає позбавлення його цілісності тіла. Якщо в нього не буде вказівного пальця, яким він натискає на гачок, він не зможе виконувати свою роботу. Вона розпочне з чогось менш для нього значущого, але він переконається, що наближається незворотне. Якщо він переживе сьогоднішню ніч, то захоче вижити, зберігши обидві руки робочими. Тому, аби затримати її, йому доведеться розповідати.
Найбільше годилась ліва Екторова рука. Вона обхопила металевими лезами його мізинець, він стиснув руку в кулак, дужче пручаючись, щоб розв’язати мотузки. Вона міцніше вхопила руків’я, знаючи, про що думала б сама в його становищі, — якщо вдасться захопити болторіз, можливо, зможе звільнитись. Звісно, що він намагався вдарити її лівою ногою, попри той біль, який йому це завдавало. Вивернувшись від удару, вона пересунулась на кілька сантиметрів вище, а потім знову приклала болторіз до основи його зігнутого пальця. Болторіз призначався для різання арматури, тому вона заточила леза. Їй знадобилось небагато фізичної сили, щоб зімкнути ті леза.
Вона спостерігала за тим, як він відреагує. Він намарне намагався вивернутися з пут. Обличчя стало темно-червоним, а на чолі пульсували судини. Він схопив ротом повітря і застогнав, але не закричав.
— Часом люди не вірять, що я не жартую, — промовила вона до нього. — Тож добре позбавитись цього непорозуміння.
Просто зараз Ектор розмірковуватиме, скільки часу має минути, допоки пришивати палець назад буде запізно. Він може прожити й без мізинця, але руки йому потрібні, і він має знати, що на цьому вона не зупиниться.
Вона наполягатиме на своєму.
Піднявши закривавлений палець з підлоги, вона позадкувала у ванну кімнату, не зводячи з нього очей, поки Ектор звивався у путах; навіть найкращі стяжки не захистять від дурнів. Вона переконалась, що він бачить, як вона, вкинувши палець в унітаз, змила. Тепер він збагне, що вона не залишить йому вибору. Напевно, це заохотить його швидко дати їй те, чого вона прагне.
— Екторе, — мовила вона до чоловіка, який витріщався на неї, зціпивши зуби й силкуючись опанувати біль. — Не клей дурня. Сказати мені те, що я хочу знати, — не завдасть тобі шкоди. А шкода буде, якщо не скажеш. Наступні — твої вказівні пальці, а опісля і решта. Така моя робота, і я можу її продовжувати як завгодно довго, стільки, скільки мені потрібно. Хіба не бачиш?
