Аптекар - Стефані Маєр
Відбитки Деніела були на собачих вольєрах, але намагатись обманути Карстена чи ЦРУ, переконуючи їх, що Деніел — чи то Кевін — померли тут — марна справа, тому неістотно. Вони знатимуть, що Деніел утікає. Вона не хотіла підпалювати вольєри, наражаючи тварин на небезпеку. Вони не були обрамлені широкою смугою гравію, як будинок, тому, можливо, пожежа може перекинутись. Безперечно, Кевін поклав гравій саме з цієї причини.
Деніел чекав на неї перед джипом.
— Відгони, — махнула вона на джип. — Спробуй змусити собак теж відійти.
Він став до роботи. У неї були сірники з «аптечки». Широкою смугою вона розлила гас посередині на сходах ґанку так, щоб його легко було підпалити, а потім відійти швидше, ніж по-справжньому займеться. Коли вона розвернулась, собаки машинально відійшли від вогнища. І то добре.
Алекс, відчинивши дверцята з боку водія, покликала Ейнштейна. Він одним стрибком заскочив на сидіння і сів біля Лоли, нашорошивши вуха й висолопивши язика. Він досі мав збуджений вигляд; Алекс позаздрила його енергійності та оптимізму.
Деніел ішов крізь зграю собак, що вижили, кожній співчутливо промовляючи: «Вільно». Вона сподівалась, що це зарадить, коли почнуть прибувати пожежні машини. Стрілянина не долинула б до найближчих сусідів, але жовтогаряче світло на тлі чорного нічного неба — то геть інша річ. Їм час тікати. Вона не знала, що ще спроможна зробити для собак, і почувалась невдахою — ці тварини врятували їй та Деніелу життя.
Просто за спиною заторохтіло, налякавши Алекс. Рвучко розвернувшись, вона опинилась віч-на-віч із Ханом. Він дивився на неї нетерпляче, немов чекаючи, поки вона заворушиться. Носом він показував їй через плече на Ейнштейна.
— О, — мовила вона, розуміючи, що він намагався залізти в машину. — Вибач мене, Хане, але мені треба, щоб ти залишився.
Вона ще ніколи в житті не бачила настільки ображеного погляду у тварини. Він не ворушився, просто не зводив очей з її обличчя, вимагаючи пояснень. З них обох вона здивувалася більше, тож раптом, обхопивши руками його шию, уперлась обличчям у його хутряне плече.
— Мені прикро, велетню, — прошепотіла йому в хутро. — Якби ж я могла забрати тебе із собою! Я безмірно тобі завдячую. Задля мене подбай про решту. Ти тепер голова, добре?
Вона відхилилась, тріпаючи його товсту шию з обох боків. Він ніби трішки розчулився і знехотя зробив крок назад.
— Вільно, — промовила вона тихо, ще раз його погладивши. А потім повернулась до джипа. Деніел уже чекав, пристебнувшись у пасажирському сидінні.
— Усе гаразд? — спитав тихо Деніел, безсумнівно, маючи на думці не фізичні рани.
— Не дуже, — вона коротко усміхнулась, приховуючи, що перебуває на межі істерики. Хан не зводив з них очей, поки вони від’їжджали від будинку.
Щойно виїхавши з брами, вона наділа окуляри нічного бачення і вимкнула фари. Їхати джипом було безпечніше через відкриті лани, ніж єдиною дорогою, що вела з ранчо. Невдовзі вони дісталися ще однієї дороги, вона була навіть вимощена. Знявши окуляри, вона увімкнула фари й повернула на північний захід. Вона не мала на думці, куди вони прямують, аби якнайдалі звідси. Їй слід від’їхати від ранчо Кевіна якомога далі, перш ніж зійде сонце.
Розділ 20
Кевін взяв слухавку на першому дзвінку.
— Добре, Олеандр, де ми зараз? — отак він привітався.
— Прямуємо на північ у джипі. Зі мною Деніел, Ейнштейн і Лола. Ми запаслися тим, що необхідно, але небагато.
Вона почула, як він полегшено видихнув, почувши ім’я Ейнштейна, але голос досі лунав напружено, коли він питав:
— У джипі? Вантажівку підірвали?
— Так.
На мить він замислився.
— Отже, лише ніч у дорозі, перш ніж знайдете щось нове.
— Легше сказати, ніж зробити. У нас обох великий клопіт з обличчями.
— Еге. Я бачив Деніела в новинах. Але ж із твоїм уже не все так погано має бути. Намалюйся макіяжем.
— Протягом вечора обличчя трішки погіршало.
— А, — він кілька разів клацнув язиком. — Денні? — спитав він, і вона відчувала, що він намагається приховати напругу в голосі.
— Ані подряпини, — на руки не зважаймо. Вони самі поранились.
— Вона змусила мене сидіти в машині! — закричав Деніел досить голосно, щоб брат його почув.
— Молодці! — відповів Кевін. — Скільки їх було?
— Шестеро.
Він втягнув повітря.
— Агенти?
— Та, власне, ні. Послухай, вони мали у ватазі найманого вбивцю.
— Що?
— Загалом майже всі мускулясті, але серед них був принаймні один профі.
— І ти перебила їх усіх?
— Переважно все зробили собаки. До речі, вони чудові.
Він усміхнувся, почувши похвалу.
— Чому ти забрала Лолу?
— Вона підстрелена в лапу. Я побоялась, що як її хтось знайде, то пристрелить. До речі, мені треба телефонувати в Службу контролю за тваринами? — спитала. — Я боюся, що коли пожежники дістануться туди…
— Я подбаю про них. У мене є план щодо них на випадок надзвичайних обставин.
— Добре, — вона більше ніколи не вважатиме себе найбільш підготовленою до всього. Кевін — король підготовлених.
— Який у тебе зараз план?
Вона розсміялась, і в її голосі знову почулись істеричні нотки.
— Гадки не маю, власне. Мабуть, поживемо кілька днів у наметі біля джипа. А потому… — вона раптом замовкла.
— Тобі нікуди їхати?
— Такого, щоб заховати цього звіра й двох великих собак, немає. Я ще ніколи в житті не почувалась настільки на видноті.
— Я щось вигадаю.
— Чому ти так довго не телефонував? — спитала вона. — Я гадала, що ти помер.
Деніел хапнув повітря і шоковано витріщився на неї.
— Щоб улаштуватись, треба немало часу. Я не можу бути повсюди водночас. Я мав поставити безліч камер.
— Дзвіночок би не завадив.
— Я ж не знав, що ви, народ, усе підірвете, — раптом його голос став значно нижчим. — Що робив йолоп? Ні, не відповідай. Не хочу, щоб він почув. Просто так чи ні. Комусь телефонував?
— Ні, — роздратовано гаркнула Алекс.
— Чекай, вантажівку спалено. Він же не залишав будинок, адже так? Вона хотіла сказати «Ніхто його не попереджав, що не можна», але Деніел би здогадався, що йдеться про нього. Вона не відповіла, дивлячись просто перед собою, хоч їй кортіло потай зиркнути на Деніела, щоб побачити, чи розчув він щось.
Кевін зітхнув.
— Ані грама здорового глузду.
Вона так багато хотіла на це відповісти, але їй не
