Аптекар - Стефані Маєр

— Я виходжу, не стріляй.

Вона вийшла крізь парадні двері, піднявши руки над головою, про всяк випадок. Ейнштейн скочив із-за Лоли й за мить опинився біля її ніг.

Кинувши зброю, вона побігла до джипа. Він освітлювався лише світлом із передніх дверей і вікон, але з її боку здавалось, що його зовсім не пошкоджено навмисно влаштованою ними аварією.

Деніел вислизнув з водійського сидіння.

— Що то за постріл? — спитала, стишуючи голос у міру того, як підходила ближче. Собаки навколо машини видавались спокійними, але…

— Останній чоловік. Мабуть, він заліз із боку будинку, щоб не натрапити на собак. Він намагався перелізти на дах над ґанком.

Деніел показав рушницею в бік темної купи на гравії зі східного боку будинку. Вона зсунула протигаз на чоло, обережно знімаючи мотузки з лівого вуха так, щоб не торкатись його. Вона змінила траєкторію, ідучи ближче до зігнутої фігури. Ейнштейн ішов за нею, наче тінь. Звичайна німецька вівчарка тупцювалась неподалік, немов це тіло її зовсім не цікавило.

Раптом Ейнштейн побіг швидше й випередив її. Він кілька разів принюхався до тіла, поки вона йшла, а потім повернувся до неї, мелькаючи хвостом.

— Отже, усе чисто?

Він продовжував крутити хвостиком.

Вона нахилилась, аби ліпше роздивитись. Щоб побачити все, що треба, багато часу не знадобилось. Вражена, вона, розвернулась і попростувала до джипа. Деніел стояв біля розчинених дверцят із водійського боку, вагаючись, що робити. Він, на око, досі не виявляв жодних ознак шоку.

— Нічогенький постріл, — мовила вона. Однією кулею буквально поміж очі. Досконаліше не можна.

— Він був недалечко.

Деніел підступився до неї, скорочуючи дистанцію, і його руки в рукавичках обійняли її за передпліччя. Охнувши, він повернув її убік, розвернувши навколо своєї осі так, що за нею більше не було світла.

— Скільки з цієї крові — твоєї?

— Небагато, — відповіла.

— Зі мною все добре.

— Твоє вухо!

— Так, цим не зарадиш, га? Умієш поводитися з голкою та ниткою?

Він здивовано відкинув голову назад.

— Що?

— Нічого важкого. Я заговорюватиму тебе.

— Умм…

— Але спочатку ось що, — вона, викрутившись із його рук, побігла назад до ґанку. Лола досі лежала калачиком на тому ж самому місці. Підвівши голову, вона мляво закрутила хвостом, побачивши Алекс.

— Агов, Лоло, чудова дівчинка. Дай-но я подивлюся, що з тобою.

Алекс сіла по-турецькому перед псом. Однією рукою гладячи їй бік, іншою вона намацувала рану.

— З нею все гаразд? — спитав ласкаво Деніел.

Він стояв з іншого боку перила за ґанком, поклавши руки на половиці і, схоже, не хотів підходити ближче до будинку. Вона його не звинувачувала. Лола заскиглила, коли Алекс обмацувала їй задні лапи.

— Вона втратила трохи крові. Куля, як видається, прошила їй ліву задню лапу. Не збагну, чи вразила кістку, але куля, безперечно, пройшла навиліт. Їй поталанило.

Він простягнув руку крізь планки, щоб потерти Лолу за носа.

— Бідолашна.

— Речі в багажнику джипа, мабуть, у цілковитому безладі. Я піду пошукаю аптечку. Дивись, щоб вона була спокійна, добре?

— Звісно.

Ейнштейн знову поплівся слідом за Алекс до авта, достоту як супроводжував її до ґанку. Вона дивувалась, як мовчазна підтримка за спиною давала їй відчуття спокою, попри всі свідчення протилежного, що оточують її.

Щойно вона відкрила багажник джипа, нетерплячий Хан майже збив її з ніг. Вона відскочила вбік саме вчасно, аби він не стрибнув на неї. Мабуть, багажне відділення було для нього затісним, хоча для неї, коли вона залізла всередину, місця було вдосталь.

Зброя та боєприпаси були безладно розкидані, вона ставала коліньми на розсипані кулі. У неї бракувало часу, щоб усе дізнатись, оскільки їхню з Ектором розмову обірвали; вона не мала змоги поставити останнє, життєво важливе запитання. Що буде, коли роботу буде виконано? Хто чекав на дзвінок і коли? Зрештою, де на нього чекав третій будинок? Хіба що Ектор зателефонував дорогою від першого до другого будинку.

Чи зателефонував він своєму менеджеру й розповів, яку адресу відпрацьовано, а за якою він прямує? Чи він зрозумів, що дзвінок запізнюється?

Вона знайшла спортивну сумку, у якій лежала її аптечка. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як хутко рухатись та приймати правильні рішення. Єдина проблема в тому, що вона досі й гадки не має, у чому ці правильні рішення полягають.

— Добре, — видихнула вона, коли вони з Ейнштейном повернулися до місця, де лежала Лола.

Схилившись над лапами собаки, Алекс швидко збагнула, що дуже темно, аби вона могла розгледіти, що робить.

— Треба, щоб ти підігнав джипа й посвітив мені, — звернулась вона до Деніела.

Він кинувся від ґанку, а за ним слідом мелькнула велика тінь — Хан досі на варті. Цікаво, як Хан та Ейнштейн домовилися помінятись ролями? Знявши армійські рукавиці, вона змінила скривавлену пару на пару чистих латексних рукавичок. Вона саме впорскувала Лолі слабкий заспокійливий засіб, коли крізь планки ґанку заблимали фари джипа. Вона підлаштувала свою позу так, щоб світло падало не на її обличчя, а на рану. На око — ніби чиста куля на виліт. Кілька разів лапа в Лоли сіпнулась, але вона не завила. Антисептик, мазь, бинт, шина й знову бинт. Має загоїтись добре, якщо вона не дасть Лолі чіпати рану.

Вона видихнула. Що їм робити з усіма цими собаками?

— І що далі? — спитав Деніел, коли вона закінчила. Він стояв поруч із ґанком, тримаючи гвинтівку в руках і оглядаючи рівнини, що їх оточували.

— Можеш накласти кілька швів мені на вухо, поки я не прибрала «аптечку»?

Він уперся.

— Я правильно не зашию.

— Це легко, — запевнила вона. — Чи ти ніколи ґудзика не пришивав?

— Не до людської плоті, — пробурмотів він, але, перекинувши ґвинтівку через плече, щось іще промовляючи, пішов сходами вгору.

Вона запалила сірник і простерелізувала голку. Медична техніка не найвищого ґатунку, але це найкраще, що вона могла вдіяти за таких обставин. Вона швидко помахала голкою туди-сюди, щоб та вичахла, а потім уділа нитку для зашивання і зав’язала вузлик на одному кінці.

Простягнула йому голку разом із парою чистих рукавичок. Він, надівши рукавички, поволі потягся за голкою. Здавалося, навіть торкатись її не хотів. Відхиливши голову назад, вона полила рану антисептиком, чекаючи, поки обпалена голка зробить стібки по всій рані аж до вуха. Потім нахилилась, під кутом підставивши йому свою щелепу, переконавшись, що на неї падає найяскравіший промінь світла.

— Мабуть, достатньо й трьох маленьких. Почни ззаду й протягни крізь рану.

— А місцева анестезія?

— У мені вже вдосталь знеболювального, — збрехала вона.

Голка розтинала її щелепу, як тавро.