Рембо - Девід Моррелл

Не вбивця. Воїн.

Не бачу різниці.

Знаю. У тому-то й біда. — Траутмен схопив Рембо за плечі. — Мій друже, ти найкращий серед воїнів. Зараз не час говорити тобі, чому я тут. Ти втомився. Тобі потрібно залікувати рани. Але завтра я попрошу тебе зробити мені послугу.

Я не стану вас слухати.

Ти ж не знаєш, що це.

Здогадуюся. Це продовження моїх сьогоднішніх страждань.

Не у твоїх силах відмовитися від долі.

Будда не вірить у долю.

Так. Будда відкидає минуле, — погодився Траутмен. — Він не вірить у послідовність подій. Він вірить у сьогодення. Але ти, мій друже, у цей момент у жахливому стані. Тому я хочу, щоб завтра ти уважно мене вислухав. Можливо, я знаю, як урятувати твою душу.

Сумніваюся! — Рембо уважно подивився на Траутмена. — Як би там не було, ви розумієте, я не забув те, чому ви мене навчили. Я знав, що за мною стежать. Чесно кажучи, мені все одно. Стеження велося добре. Правда, ваш учень заслуговує на краще. І все одно це була гарна робота. Той, хто за мною стежив, заслужив винагороду.

Рембо повернувся та сказав у темряву, що смерділа тухлою рибою:

Підійди сюди, малий.

Темрява залишилася нерухома.

Я сказав, іди сюди, малий. Дві сотні американських доларів. Подумай. Таку суму ти не зможеш заробити й навіть украсти за цілий рік.

Темрява не ворухнулася.

О’кей, — сказав Рембо. — Якщо їх не хочеш витратити ти, вони дістануться рибам.

Він підняв руку, немов збираючись жбурнути гроші в канал.

У темряві щось ворухнулося, потім з неї виділився худий хлопчисько в дранті, таєць.

Купи собі морозиво.

Рембо посміхнувся.

Підліток боязко наблизився до Рембо, свердлячи його недовірливим поглядом, схопив з долоні гроші, метнувся назад і знову злився з темрявою.

Рембо задоволений повернувся до полковника.

Я завжди знав, Джоне, що ти піжон.

Саме так.

Рембо ступив у темряву.

РОЗДІЛ 15

Промені ранкового сонця вели боротьбу зі смогом Бангкока. Крізь шибку таксі Траутмен бачив пробки з велосипедів, мопедів, мотоциклів, триколісних рикш, автобусів, машин. Повітря було наповнене вихлопними газами, і він поборов у собі спокусу опустити скло, хоча спека в таксі ставала нестерпною. На його кітелі з’явилися крапельки поту.

У голосі людини, яка сиділа поруч із ним, відчувалася явна нудьга.

При такій швидкості ми втратимо ще цілу годину. Краще б ми пішли пішки.

Але ж туди п'ять миль.

Гарна розминка. У Вашингтоні я щоранку бігаю підтюпцем уздовж Потомака.

Це Бангкок, — заперечив Траутмен. — Парова ванна з окисом вуглецю. Бід такої прогулянки не отримуєш ніякого задоволення.

Його супутник, сорокап’ятирічний чоловік у сірому костюмі дипломата, провів пальцем по внутрішньому манжету свого комірця.

У цій парильні ще гірше. Накажіть водієві включити кондиціонер.

Скоріше за все він не працює. Але навіть якщо працює, навряд чи він його включить. Бензину тут і так не вистачає.

Ви звернули увагу, що, потрапивши у пробку, він одразу вимикає мотор. Спека є проблемою для нас, але не для нього. Він до неї звик.

Чоловік у цивільному костюмі витер чоло хусткою. П’ять футів десять дюймів росту, невелике черевце, красива шевелюра кольору солі з перцем, погляд бюрократа.

Будемо сподіватися, що це не марно. Думаєте, він погодиться?

Усе залежить від обставин, — не відразу відповів Траутмен.

Яких ще обставин?

Чи може він відкинути самого себе.

Таксі набрало швидкість. Водій знайшов просвіт у пробці, шаснув у нього й повернув у провулок. — Він притиснув до узбіччя групку велосипедистів, ледь не збив жінку, яка штовхала навантажений овочами візок, і через десять хвилин таксі опинилося серед напівзруйнованих будівель промислового району біля ріки.

Траутмен виліз із машини. З вентиляційного отвору в даху закопченого металевого сараю валив дим.

— Пам’ятайте, він не терпить брехні, — попередив Траутмен.

Із цим жодних проблем. Це моя професія одягати брехню в білосніжний одяг правди.

Повірте, він усе зрозуміє.

Вони ввійшли у сарай. Траутмен пояснив тайською хазяїнові, що їм потрібно. Усюди лунало брязкання металу. Воно ставало все голоснішим, коли вони йшли через цехи, де виконували шліфувальні та граверні роботи. У міру наближення до центру ливарні ставало все спекотніше. По обличчю Траутмена градом котився піт.

Чоловік у цивільному костюмі завмер, відчуваючи побожний страх:

Господи, невже це він?

Хлопець могутньої статури, справжній уродженець Заходу, який стояв до них спиною, на якій грали могутні м’язи, бив молотом по бруску розпеченої бронзи, яка лежала на ковадлі.

Траутмен з гордістю кивнув.

Я навіть не міг собі уявити, — сказав чоловік.

Я вам говорив.

Я вирішив, що ви перебільшуєте.

Навпаки. Він єдиний у своєму роді. — Траутмена ледь було чути в моторошному гуркоті ударів Рембо. — Вам краще почекати тут.

З якого дива? Я із цим знайомий краще за вас.

Але ви не знайомі з ним.

РОЗДІЛ 16

Хоч Рембо і стояв спиною до дверей, а удари молота об ковадло заглушали всі інші звуки, він усе одно відчув присутність чужих. Подивився на тайця, який роздував ковальський міх, і побачив, як підозріло блиснули його вузькі очі.

«Європейці», — вирішив Рембо. Відклав молот і кинув погляд на Траутмена, який підійшов до нього.

Полковник кивнув йому на знак поваги.

Джоне.

Я ж сказав, ви не повинні приходити сюди, сер.

Не тільки ти такий упертий.

Заради Христа, прошу…

Джоне, я б нізащо не прийшов сюди, якби не був упевнений у тім, що інформація, яку хочу тобі повідомити, дуже важлива. Але є дещо важливіше.

Рембо чекав.

Це ти, — сказав Траутмен.

Рембо випрямився, розправив утомлені м’язи.

Я більше не служу. І ви за мене не відповідаєте.

Ми з тобою занадто багато пережили.

Так, — сказав Рембо. — Занадто багато.

Я тебе вчив. Я відповідаю за тебе. Перед тобою. Хай ти більше не служиш в армії. Нас із тобою пов’язує особисте.

Я сказав вам учора вночі, не треба мене ні про що просити. Не бажаю проходити через усе це знову,

Але ще ти сказав учора вночі, що вислухаєш мене.

Ні, це ви мене не вислухали. Я сказав, що не хочу вас слухати.

Чорт забирай, та ти глянь на себе з боку! На кого ти перетворився! Ти загубився, тому що не бажаєш бути тим, ким ти є!

Навіщо мені знову перетворюватися на того, кого я ненавиджу?

Справа не в ненависті. Справа у твоїй нерішучості. Сприймай себе таким, яким ти є.

Скоритися долі? Я сказав вам учора, що не вірю в долю.

На жаль, у цьому вся справа.