Рембо - Девід Моррелл

РОЗДІЛ 4

Прагни до вічного. До постійного. Це і є Бог. Так стверджує четверта істина Будди.

Але зараз йому потрібно перемогти свої страждання.

Що тобі потрібно?

Миру.

Він відпустив тятиву. Стріла з нестримною силою кинулася вперед. Тятива загуділа звучно, потужно, в одній тональності з пульсом Всесвіту.

Він не просто послав стрілу в ціль, він указав їй, яким шляхом летіти. Його душа, лук, тятива, стріла — усе це складало містичну єдність із ціллю.

Стріла рознесла ціль на шматки. Різкий звук заповнив собою все. Стук від уламків, що посипалися на землю, луною відлетів від стіни й досяг барабанних перетинок Рембо. Здавалося, він наскрізь пробуравив його мозок. Час знайшов довжину.

Розширився.

Поглибився.

Зупинився.

Сьогодення буде завжди. Це і є вічність.

РОЗДІЛ 5

З ударом серця час знову пішов уперед.

Рембо поклав лук, зробив повільний видих, труснув головою, розпрямив плечі та поступово почав знову відчувати предмети, які оточували його, — черепицю й мармур монастиря, побрязкування дзвіночків, аромат пахощів. Величезна золота статуя Будди на протилежному краю двору сіяла, відбиваючи захід. Великий учитель сидів, схрестивши ноги й упершись долонями в коліна, відбитий у позі осягнення вічності.

Рембо наблизився до статуї, відчуваючи свою мізерність порівняно з величчю золотого Будди. Зупинився й опустив голову. Наполовину італієць, вихований у католицтві, наполовину індіанець навахо, який намагається дотримуватися законів релігії предків, він сприйняв буддизм від одного радника-монтаньяра, який урятував йому життя та власноручно виходив після того, як ударний підрозділ Рембо потрапив у засідку в Північному В’єтнамі.

Біль нереальний. Його не існує. Усе, крім духу, — ілюзії.

Пекельний світ, у якому така теорія може мати привабливу силу. Але пекло існує всупереч цій теорії.

«Господи, та що ж тобі потрібно? — подумки повторив він питання. Цього разу відповідь пролунала ледь чутно.

Миру.

Він відвернувся від золотого Будди, що височів над ним, і був паралізований поглядом ченця, який стояв неподалік. Це був тайський чернець, який став заступником Рембо після того, як той, пройшовши вдруге випробування В’єтнамом, блукав у Бангкоку та, вибившись із сил, попросив притулку в монастирі.

Мій сину, пробач мене, але ти не мій співвітчизник, — відповів йому тоді цей монах. — Тобі не зрозуміти наше світосприйняття. Говориш, якої ти релігії?

Дзен.

Які в тебе підстави сповідувати її?

Будда… він перш, ніж стати мудрецем, був воїном. Я теж воїн.

— Ну і?..

Усім своїм серцем я вибираю мудрість, а не війну.

РОЗДІЛ 6

Бух!

Важкий молот опустився на болванку розпеченого металу. Звук був оглушливий, високий і гучний одночасно. Наповнена димом кімната відгукнулася на нього дзвінким гуркотом.

Рембо міцніше схопив правою рукою молот і вдарив ще сильніше, лівою стискаючи щипці, якими тримав розпечену металеву болванку, що лежала на древнім ковадлі.

Бух!

Його тіло здригнулося від сили власного удару. Він знову опустив молот на ковадло.

І знову! Ковадло співало під градом нищівних ударів. Розпечений метал не витримав натиску й здався.

Він плющився, розходячись ушир, набуваючи плоскої форми.

Це була бронза. Декілька днів раніше в іншій частині кузні, що ще старша за це масивне ковадло, сплавили мідь з оловом, сім частин до одної.

Додали по краплі цинку й марганцю. Рідкий сплав розлили у форми, де він остигнув і затвердів у болванки, які можна розм’якшити лише повторним нагріванням, щоб вони також плющилися під ударами Рембо.

Бронза.

Легендарний сплав. Міцний і еластичний. Пружний і стійкий до ударів. Матеріал, з якого виготовляли мечі та щити, які продовжували життя воїнам.

Вічний.

Як самі війни.

Але краса теж вічна. Про що свідчать останки матеріальної культури античності. Бронзові медальйони та браслети предків сучасної людини пережили століття й тисячоріччя, виявившись настільки ж довговічними, як і знаряддя війни.

РОЗДІЛ 7

«І перекують мечі свої на рала, і списи свої на серпи; не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати».

Біблійний Ісайя був мрійником. Найкраще народи засвоїли науку війни.

Але тільки не я! Рембо люто вдарив молотом по розпеченій бронзовій болванці. Досить!

Він перейняв навички ковальського ремесла в мудреця з племені його матері.

«Дисциплінуй свій дух і розвивай у собі силу, — повчав старий. — Нехай думки перебувають у вічному русі. Привчися поважати талант ремісника, усвідомлювати те, що виконана добре робота лише на перший погляд здається легкою. Це оманливо. Прикладом є ковальське ремесло. Предмети, що оточують тебе, здаються незмінними, однак їх можна змінити. Кінська підкова може стати медальйоном. Меч — лемешем плуга. І тільки сам дух металу зберігає сталість».

Дух. Істина індіанців племені навахо. Й істина буддистів.

За час, прожитий ним за межами резервації, він забув те почуття задоволення, яке відчував, працюючи під керівництвом мудрого старого в дерев’яній кузні: задоволення від творення й відчуття власної гідності при спогляданні діяння рук своїх. Тиждень тому, коли затишок буддійського монастиря вже не міг відвернути увагу від його власних демонів, він раптом згадав дитинство та того старого мудреця, схожого на цього монаха.

Піти від світу — ще не означає знайти відповіді на свої питання. Світ сам по собі нереальний. Однак це той самий міраж, з яким Богові було бажано його зіткнути.

Він повинен діяти, має щось робити, кудись вкласти сили. Його мускули болять від бездіяльності. Але його сили не повинні бути спрямовані на війну. Потрібно творити красу.

Блукаючи вузькими, заповненими юрбами вуличками Бангкока, він знайшов неподалік від ріки ливарню з виробництва бронзи. Іншого вибору в нього не було, і тому він увійшов під її гуркітливий, просочений їдкими запахами дах. Оскільки він належав до європейської раси, його зустріли непривітно. Однак хазяїн ливарні, оцінивши мускули Рембо, піддався спокусі та зрозумів, що цьому широкоокому можна платити менше, ніж постійним робітникам. Він погодився випробувати Рембо. Через два дні хазяїн зрозумів, що уклав найвигіднішу угоду.

Зметнулися іскри. Рембо стікав потом від нестерпного жару. Коли його мускули скорочувалися, краплі поту зрошували розпечений метал і він видавав шипіння.

Йому хотілося страждати так, щоб забути.

Про смерть Коу.

Про війну.

Про колотнечі, з яких він вийшов із честю, але які ненавидів усією душею.

Проте він не міг забути. Громоподібні удари молота по бронзі нагадали йому вибухи й артилерійський вогонь. Він викликав у пам’яті болісний спогад про таке ж ляскання кувалди по клину, загнаному в ущелину величезного каменя в тому кар’єрі, де він працював під час