Рембо - Девід Моррелл

Він схопив молот.

Я хотів тільки миру.

Одні медитації не допомагають.

І ремесла, яких навчив його перший наставник, не допомагають.

То що ж мені робити?

РОЗДІЛ 8

Стіни сараю здригалися від ревіння юрби, немов від вибухів. Ревіння проникало у вікна та двері, трясло стіни халуп уздовж каналу. Ніч сіяла неоном найближчих барів та борделів.

Рембо сповільнив крок на шляху з ливарні в монастир.

Він вдихав запахи протухлої риби, гнилого сміття та чогось ще, гострого і їдкого, — марихуани. Повернувся туди, відкіля плив дим, у бік відчинених дверей сараю. Звідти лунали крики, що немов виштовхували назовні цей дим. Він насупився та продовжив свій шлях уздовж каналу.

Ревіння ще сильніше, ніж перед тим, змусило його знову сповільнити кроки. Крізь дим, що вивергали двері, мутно поблискували тьмяні вогні. Миготіли, звивалися, тріпотіли тіні, немов душі в пеклі. Точно так само, як колись змусив себе переступити поріг ливарні, він тепер увійшов у двері сараю.

Це було високе, довге й широке приміщення, його металеві стіни в нальоті іржі. У клубах диму плавали на довгих шнурах лампочки. Тут було щонайменше людей п’ятсот.

Штовхали один одного ліктями, верещали, затягувалися товстими сигаретами з марихуаною, так званими тайськими паличками, махали кулаками з затиснутими в них грішми.

Чотири азіати у виклично строкатих костюмах рухалися вздовж розділеного на чотири квадрати простору, кричали щось у відповідь юрбі, вихоплювали з рук людей гроші, неохоче віддавали свої. Сцена викликала в пам’яті півнячі, собачі, кабанячі бої.

Але поблизу від цих тварин стояли людські істоти. На них були тільки пов’язки. їхні розвинені мускули блищали від поту, просоченого адреналіном, що виділяється від збудження. У вузьких зіницях затаїлася злість.

Праворуч від дверей Рембо побачив дерев’яну раму. Він видерся на самий її верх і, опинившись у більш вигідній позиції, побачив, що ці істоти були босими. Вони тримали в кожній руці по палиці завдовжки вісім дюймів.

Рефері хрипло кричав у мікрофон, поблискуючи золотими зубами. Юрба волала, коли бійці наскакували один на одного, бились ногами та палицями.

Рембо у відразі похитав головою. Воістину, можливості людини винаходити все нові форми звірств безмежні. Цей вид боротьби являв собою комбінацію кікбоксингу, тайського бойового мистецтва й ескрими, боротьби з використанням коротких палиць, розповсюдженої на Філіппінах. Ці два смертоносних види об’єднали, щоб підігріти азарт юрби.

Коли палиця вразила одного з борців у підборіддя таз рани бризнула кров, Рембо спустився з рами й знову опинився під покривом пронизаної неоновим світлом ночі. Він ішов, усе пришвидшуючи темп, уздовж каналу, що смердів тухлою рибою. Монастир вабив його до себе.

РОЗДІЛ 9

Однак наступної ночі, до краю вимучившись у ливарні, він знову опинився біля цього каналу. Як і минулого разу, сповільнив кроки, коли до нього донісся запах марихуани та кровожерливі крики юрби.

І знову, корячись раптовому імпульсу, увійшов у сарай і став спостерігати хаотичний двобій.

І, як і минулої ночі, швидко покинув сарай.

Але наступного разу опинився там знову всупереч власному бажанню.

І наступного.

І пізніше.

РОЗДІЛ 10

Він обв’язав голову смужкою матерії. Його супротивник сидів у протилежному від нього куті. Роти викрикували ставки. У вухах Рембо голосно пульсувала кров. Ніздрі подразнював дим. Перед очима плило. На що ні підеш заради того, щоб знайти мир.

Він присів на манер азіатів, глибоко задихав. Якби він не відмовився скоритися волі того поліцейського, то не потрапив би у в’язницю.

І не опинився б знову в Намі.

Коу була б жива.

Золотозубий рефері відлетів убік. Супротивник Рембо, високий дужий таєць, рішуче рушив на середину, згораючи від бажання розтрощити цього ідеального ворога, який явно поступається йому в усьому.

Рембо увернувся від першого удару ногою, зумів уникнути удару затиснутої в кулаку супротивника палиці й сам зробив випад ногою.

Він так і не набув звичної форми.

Що це зі мною?

Супротивник увернувся від чергового випаду Рембо й наніс безжалісний контрудар, хльоснувши Рембо палицею по грудях і одночасно штовхнувши ступнею в бік.

Рембо відскочив, пронизаний болем.

Він відчув себе знесиленим.

Супротивник збентежив його, обрушивши шквал ударів ногою та палицею. По чолу Рембо струменіла кров.

Його тіло не хоче відповідати. Новий град ударів ногою та палицею. Ще! Похитуючись, Рембо відступив назад, захищаючись, підняв руки. Але його воля збунтувалася.

Удар палицею припав на його мускулисті груди. Він зробив видих, відчуваючи, як у ньому все повстає. Але не міг пересилити себе. Раптом зрозумів, навіщо сюди прийшов — ні, не для того, щоб, зайнявшись найбільш ненависним, дати вихід своїм демонам. Він прийшов сюди не битися.

Він хотів бути покараним.

За те, що такий.

За те, що не скорився волі того поліцейського.

За те, що викував першу ланку ланцюга обставин, які спричинили загибель Коу.

Він дивився на юрбу залитими кров’ю очима. Готовий от- от збунтуватися, раптом зупинив погляд на людині занадто помітній, щоб загубитися в юрбі.

Він був вищий на зріст. Одягнений у військову форму армії Сполучених Штатів. Європеєць у юрбі азіатів.

Довгасте, схоже на мордочку тхора, проте красиве обличчя чоловіка виражало відвагу воїна, непохитність командира, любов батька.

Ні!

РОЗДІЛ 11

Траутмен Самуел, полковник, збройні сили Сполучених Штатів, особливі війська, спостерігав з огидною сумішшю жалості й відрази за тим, як хлопець, якого він уважав своїм сином, дозволяє себе по-звірячому бити. Від синців Іран Рембо боліло тіло Траутмена. Він до такого рівня ототожнював себе з ним, що навіть міг відчувати смак солоної теплої крові на губах Рембо. Його охопив розпач, захотілося повернутися й піти. Бачити, як найкращий із його учнів і найдосконаліший із солдатів, з яким йому випала честь мати справу, відмовляється захищатися, було для Траутмена, можна сказати, нестерпним. Воїн, який удостоївся вищої нагороди своєї країни за проявлену мужність — запровадженої Конгресом медалі Доблесті, та як він може не хотіти бути тим, ким є, не підкорятися своєму інстинкту й виучці, відмовлятися продемонструвати свою рідкісну майстерність?

Однак Траутмен знав: він нізащо не піде. Не можна піддаватися слабкості. Немає в нього права забрати із собою один-єдиний шанс цього героя відновити повагу до себе.

«Я зобов’язаний залишитися тут, — думав Траутмен. — Я повинен привести його до тями моїм поглядом. Коли Рембо помітив мене, йому, схоже, стало соромно. Він не хоче, щоб я бачив, що він із собою витворяє.

Якщо я буду продовжувати