Рембо - Девід Моррелл

Усе це я пам’ятаю. Але, полковнику, справа в тім, що це вже історія. Мене хвилює те, що відбувається зараз або що відбудеться завтра, а не події минулого місяця чи п’ятнадцятирічної давнини, — сказав Бріггс.

Ти виродок!

Але практичний виродок. Цей світ знаходиться в жахливому стані. Якщо всі покинуть стрій… Візьмемо вас, полковнику. На вашу долю випало чимало боїв. Але ви повернулися в стрій, щоб продовжити боротьбу. На відміну від вашого колишнього вояка…

Але це зовсім не означає, що я хоробріший за нього, — заперечив Траутмен.

У такому випадку що це значить?

Що я дурень.

Тоді, полковнику, подякуємо Богові за те, що він створив дурнів. А тепер вам пора. Завтра ви вже повинні бути в Пакистані.

ЧАСТИНА II

РОЗДІЛ 1

Стежка була вузькою та стрімкою. Настільки суворого та непривабливого для ока пейзажу Траутмен не бачив давно. Сіяли зірки, однак пітьма здавалася майже непроглядною. Він скоріше відчував, ніж бачив, чорні брили валунів і схожі на примар тіні каравану, що витягнувся в лінію. Ніч підсилювала виття вітру, удари кінських копит об камені. Скрипіли мотузки під вагою прив’язаних до спин коней кошиків.

Від розрідженого гірського повітря Траутмен відчував запаморочення й нудоту. Тремтів від холоду, хоч і закутався у вовняну ковдру. Він спіткнувся об невидимий камінь. Ледве відновив рівновагу та весь стрепенувся, почувши новий звук — загрозливо настирливе глухе гурчання: «У-у-у!» Це був протиприродний чужорідний звук, що лунав зверху. Скажено забилося серце. Звук наближався, переростаючи в ревіння.

Караван зупинився. Погоничі верещали один на одного. Траутмен не розумів їхньої мови, але й без перекладача було ясно, що їх охопила паніка. Потрібно в укриття!

Чорт забирай, але де його взяти? Траутмен напружено вдивлявся в темряву, що оточувала його. Навколо пустеля! Валуни не сховають від смерті, що насувається. Ревіння вже оглушало, і Траутмен відчув, що навколо почалася метушня. Погоничі зістрибнули з коней і змушували їх лягти на землю

Він не розумів навіщо. Але раптом зрозумів. Теж кинувся на землю, накрив голову ковдрою та завмер. Якщо не можна укритися за каменем, то чому самому не перетворитися на камінь?

Ревіння переросло в лиховісний гуркіт. Крізь дірку в ковдрі Траутмен бачив величезні штуковини, що нависали над їхніми головами й затьмарювали собою зірки. Вони нагадували обрисами криті товарні вагони. Але в цих вагонів були крила, ракети, боєголовки, гармати, кулемети. Радянські вертольоти МІ-24, що мають надзвичайну вогневу міць. Траутмену здавалося, начебто він наковтався скла.

На одному з вертольотів спалахнув прожектор. Його вогненний промінь заковзав по землі. Другий, третій… Вони обшарювали місцевість, поступово наближаючись до них.

Траутмен притиснувся до землі, боячись поворухнутися й намагаючись не дихати. Спереду, за сто ярдів від нього, у повітря піднялася хмара пилу, від струменів повітря працюючого мотора. «Якщо вони наблизяться, з нас позриває ковдри! — подумав Траутмен. — Вони нас помітять! Вони!..»

Раптом пошуки припинилися. Вертольоти кровожерливо зависли над землею, немов вирішили познущатися над своїми жертвами. Потім різко змінили напрямок, рушивши вліво від стежки. Піднялися вище й обігнули ущелину. Прожектори згасли, гуркіт перетворився на віддалений гул.

Улігся пил.

Траутмен повільно піднявся з землі. Зробив глибокий вдих. Холод не загасив полум’я, що вирувало всередині нього.

РОЗДІЛ 2

Уночі Рембо раптом прокинувся. Він був сам у кімнаті в буддійському монастирі. Уже цілий тиждень з тих пір, як відмовився поїхати з Траутменом до Пакистану, він відчував муки совісті. Він думав про одне — про те, що відмовив полковникові. Він більше не міг занурюватися в медитації. Лук дзен його відтепер не слухався. Кузня не відволікала його думки. Він ніяк не міг позбутися сильного почуття провини.

Ти відштовхнув полковника. Йому була необхідна твоя допомога, але ти повернувся до нього спиною. Він би зробив для тебе все що завгодно, а ти відмовився йому допомогти.

Чорт забирай, я повинен був піти з ним!

Рембо усвідомлював, що причина тривоги не в каятті, не в почутті провини й сорому. Учора вночі його охопив страх, і це повторилося сьогодні. Усе нутро зсудомило страшне передчуття.

Щось не так. Щось має статися.

Я потрібен полковникові. Він просив про допомогу, але я його відкинув. А тепер, коли він потрапив у біду, мене з ним немає.

Коли? Або якщо.

Коли? Щось неодмінно повинно статися.

Він у цьому не сумнівається.

РОЗДІЛ 3

Підійшла черга Траутмена їхати верхи. Напівсонний, він зігнувся в сідлі та розгойдувався з боку на бік. Караван йшов крізь нічну пітьму, усе вище й вище в гори.

Кінь зупинився, він випрямився, стряхнувши із себе сон.

Караван стояв. Погоничі дивилися на якусь нерухому точку над лінією обрію. Траутмен примружив очі.

Що це? Валун? Хатина?

На жаль, це неможливо визначити у світлі місяця.

Його попутники зняли з плеча гвинтівки М-16 і стали крастися вгору. Траутмен зіскочив з коня, вийняв револьвер і приєднався до них. У міру наближення тінь набувала все більш чітких обрисів. Це був…

Чоловік на верблюді! Траутмен насупився. Верблюд? На такій висоті? Насупився ще сильніше, коли побачив, що в чоловіка на колінах АК-47.

Група Траутмена зупинилася на завбачливо пристойній відстані від вершника. Люди підозріло перешіптувалися. Один із погоничів окликнув вершника, той йому щось відповів. Потім вони обмінялися декількома фразами.

Що вони говорять? — запитав Траутмен у перекладача.

Той на верблюді, каже, що його люди загинули. Він хоче йти разом із нами.

А йому можна довіряти? — запитав Траутмен.

Перекладач знизав плечима.

Погонич щось запитав у вершника. Той відповів.

Перекладач нервово переминався з ноги на ногу.

Чоловік на верблюді сказав, що він із Джеджелега. Це наше село. Я всіх там знаю. Його я не знаю.

Хтось із погоничів від страху відкрив вогонь. З голови вершника фонтаном бризнула кров, і ніч перетворилася на хаос.

Траутмен метнувся вбік і припав до купи каменів. Супротивник вів смертоносний перехресний вогонь із десятків гвинтівок. Ніч стривожили передсмертні крики погоничів.

Траутмен розстріляв усі патрони, замінив магазин і приготувався знову натиснути на спуск, але раптом зрозумів, що запанувала тиша. Було чути лише стогони поранених погоничів та дике іржання коней із простреленими нутрощами. Ще дзижчало у вухах. У повітрі пахло кордитом, екскрементами та кров’ю.

Тишу прорізали злісні вигуки. Урядові війська Афганістану залишали свої секретні позиції. Під підошвами важких черевиків хрумтіли камені.

Довкола нього виріс