Рембо - Девід Моррелл

Але деякі відчуття реального світу все-таки не залишали. Дзвонили вітряні дзвіночки. Ніздрі відчували аромат пахощів. Бід лука йшла сила, що вселяла жах. Доведений до знемоги неможливістю позбутися всіх відчуттів реальності, Рембо відкрив очі й зосередився на цілі.

А це була шестифутова квадратна деревина, увіткнута в тугий і товстий пучок соломи на гладкій стіні за тридцять ярдів від нього. Рембо не відриваючись дивився на цю деревину, поки вона не стала збільшуватися в розмірах і не поплила в його бік, заповнюючи собою все поле зору. Він більше не чув брязкоту дзвіночків, не відчував аромату пахощів, не відчував ваги лука. Перестали існувати і гостроверхі дахи монастиря, і відблиски заходу, і ченці-буддисти, які читали вечірні молитви. Була тільки ціль. І страждаюча душа самого Рембо.

Усе життя є страждання — учив Будда.

Рембо добре засвоїв цей урок. Різні шрами вздовж і впоперек спини та грудей, зубцюватий шрам, що перетинав правий біцепс, шрам на лівій щоці й інші, залишені багнетами, кулями, ножами, колючим дротом, вогнем і шрапнеллю — усе це було вагомим доказом правоти Будди.

Життя є біль.

Дивлячись зараз на ціль, він черговий раз переживав В’єтнам… спеку, укуси комах і п’явок у джунглях, незліченні атаки… постійний хаос криків та вибухів, обстріли з бойових вертольотів трасуючими кулями, мінометний вогонь, вибухи мін і гранат, фонтани крові, людські тіла, що розривалися на частини.

У пам’яті ожив полон, ці шість місяців суцільних катувань, утеча на межі можливого… Але одну війну змінила інша…

В Америці.

Чому той поліцейський не міг дати мені спокій? Адже я хотів тільки те, що заслужив, — свободу йти, куди захочу, робити, що захочу. Чому він повівся зі мною так жорстоко?

Але ж ти повівся з ним ще жорстокіше.

У мене не було вибору!

Ти обрав цей шлях із самого початку. Ти ж міг підкоритися його волі та піти з його дороги.

Але невже я боровся у В'єтнамі, щоб потім наді мною знущалися вдома? Невже в мене немає ніяких прав?

Ти вступив у боротьбу та провчив поліцейського, який надумав зневажати твої права. Але після того, як ти розніс його місто й потрапив у тюрму, які права залишилися в тебе там? Дробити камені в кар’єрі? Відчувати, що замкнений у чотирьох стінах камери? Якби полковник не дотримав свого слова й не визволив тебе…

Полковник. Так. Рембо посміхнувся. Траутмен, який тренував його, командував ним у Намі й був йому наче рідний батько.

Це єдина людина, якій Рембо довіряв.

Завдяки втручанню Траутмена Рембо знову став вільним, купивши де згодою повернутися в пекло, у В’єтнам, у той самий табір, де його колись катували, повернувся, щоб звільнити американських солдатів, які все ще знаходилися в полоні. Його місія закінчилася вдало. Через кілька років після закінчення війни він усе-таки виграв. Йому навіть удалося здобути перемогу над ворогом іншого роду, він представляв ту лицемірну систему, що посилала американських солдатів боротися, не давши навіть найнеобхіднішого, щоб цей бій виграти.

Так, він свою місію виконав.

Але якою ціною! Постраждало не тільки його тіло. Найбільше постраждала душа, бо щоразу, коли він убивав або бачив, як убивають інші, у ньому щось помирало. Одному Богові відомо, скільки смертей він пережив.

Одна із цих смертей ледь не зломила його остаточно. Її звали Коу. В’єтнамка років тридцяти, оманливо тендітна, витончено прекрасна, вона була його зв’язковою з того моменту, як він приземлився в Намі. Допомагала визволяти бранців. Один раз навіть урятувала йому життя.

І поступово навчила його тому, що здавалося для нього неможливим. Любові.

Але, як з’ясувалося, у них не було часу на кохання. Тому що Коу вбили.

А Рембо вижив, бо лють додала йому сил. Уже мертва, вона вдруге врятувала йому життя.

Його захлиснув гіркий розпач. Він стояв у дворі монастиря, стискаючи лук і дивлячись на ціль. Його могутні груди важко здіймалися. Нарешті він досяг успіху у своїх медитаціях. Відтепер для нього існувала тільки ціль.

І шкіряний шнурок навколо шиї з мініатюрним Буддою.

Цей медальйон колись належав Коу. Він зняв його вже з її трупа. Медальйон обпікав йому горло.

РОЗДІЛ 2

Причиною страждання є бажання володіти непостійними предметами. Так твердить друга істина Будди.

Рембо вклав у шестифутовий лук стрілу завдовжки три фути. Відповідно до стародавнього ритуалу натягування стріли лучником секти дзен, підняв лікоть до рівня очей. Лівою рукою він стискав дугу лука, правою тримав стрілу. Повільно розвів руки в боки, вигнув лук, натягаючи тятиву та відводячи стрілу.

Натягнути тятиву незручним способом дзен було дуже важкою справою. М’язи напружилися, руки тремтіли. З чола лив піт.

«Усе живе вмирає», — думав він.

Війна підтвердила цю мудрість Будди. У цьому світі насильства пов’язувати свої надії на щастя з якоюсь людиною або предметом означає свідомо приректи себе на розчарування. Предмети вибухають, людей убивають.

Так, як убили Коу.

Він напружився до межі, відводячи лук вліво, а стрілу вправо. У звичайному стані він би вже видихнув, однак під час медитації дух зливався воєдино з плоттю, подвоюючи в такий спосіб можливості.

Ймовірно, уся справа в силі духу. Якщо Будда правий, усе матеріальне ірреальне, у тому числі й цей лук. Реальний дух, що згинає уявлюваний лук.

Він ривком розвів руки на відстань довжини трифутової стріли. Тепер зігнута дуга лука разом із натягнутою тятивою утворювала, можна сказати, окружність. Що позначало повноту буття, всеєдність Бога, цілісність Того, Хто є Всім.

Він завмер у цій напруженій позі. Піт струмками збігав його нерухомим обличчям.

РОЗДІЛ З

Страждання закінчується, варто відмовитися від непостійного. Така третя істина Будди.

Жоден предмет, жодна жива істота не здатні дати щастя. У світі насильства й болю, руйнування та смерті весь сенс — прагнути тільки до вічного.

Кохати Коу означало приректи себе на страждання, бо рано чи пізно вона б померла — будь-яке позитивне переживання неодмінно врівноважується в майбутньому негативним.

Однак, якщо Будда правий… Рембо ледь не вийшов зі стану медитації… якщо Будда правий, не існує ніякого майбутнього. Тільки сьогодення.

Чи не означає це, що кохання потрібно хоча б на мить схопити обома руками й дорожити ним, тому що мить триває вічно?

Йому хотілося кричати. Тепер лук майже торкався його грудей і здригався від сильного напруження. Стріла була спрямована вістрям вліво, його ліве передпліччя