Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Той повалився додолу, на холодну землю. Януш приставив ножа до його розстебнутої ширіньки, придушив його коліном, другою рукою затулив йому рота і прошепотів:
— Писнеш — відчикрижу!
Розбишака не ворушився, тільки дивився на Януша каламутним поглядом, млявий, наче лантух із дрантям. І справді, вколовся. Януш трохи надавив ножем. Хлопець сіпнувся і хотів був зарепетувати, та Януш тицьнув його ліктем в обличчя. Той знову сіпнувся і заробив ще раз ліктем. Щось хряснуло. Януш щільніше затиснув йому рота, відчуваючи під долонею липку вологу, — певне, зламав йому носа.
— Ану цить! Я питатиму, ти будеш відповідати. Просто кивай. Уторопав?
Зарізяка кивнув. Тепер Януш тримав ножа йому біля горлянки. Підбадьорившись від першого успіху, він розпочав допит.
— Упізнаєш мене?
Кіски затряслися: авжеж.
— Сьогодні ви хотіли мене закатрупити?
Знову німе «авжеж».
— Чому?
Хлопець мовчав. Януш зрозумів, що із затиснутим ротом відповідати він не може, й трохи послабив тиск.
— Чому ви хотіли мене вбити?
— Нам… нам заплатили.
— Хто?
Мовчання. Януш звів ліктя.
— Хто?
— Чоловіки в чорних костюмах. Багатії.
Убивці з Ґетарі. Отож, вони вирішили прибрати його. Усіма доступними засобами.
— У грудні вони теж мене замовили?
— Еге ж.
— Скільки вам заплатили?
— Три тисячі, дурню.
Хлопець потроху приходив до тями. Три тисячі євро. Як на Януша, небагато. Але для цих мерзотників — справжнісінький скарб.
— Звідки ви дізналися, що я в місті?
— Тебе ще вчора вдень побачили.
— І ви донесли їм?
— Еге ж.
— Як ви з ними зв’язуєтесь?
— Телефоном, як же ж іще?
— Номер?
— Не в мене він.
Може, зарізяка і брехав, та в Януша не було часу вибивати з нього правду.
— Номер мобільника?
— Ні, контора якась. Кажу ж, не знаю…
— Як їх звати?
— Хтозна. Вони дали нам пароля.
— Який пароль?
— Не знаю. Я з ними не балакав…
Януш садонув його в обличчя руків’ям ножа — він пам’ятав, що в нагальних випадках ним можна розбити автомобільне скло. Хлопець захлинувся криком і засопів розтовченим носом.
— Пароль?
— Не знаю. — Він помацав носа. Почувся тріск, наче луснула яєчна шкаралупа. — Якесь російське ім’я…
— Російське?
— Паскудо, ти носа мені розбив…
Януш здригнувся всеньким тілом. Не лише від страху. Від жаху, що підіймався з глибин душі. Такого відчуття він уже зазнавав минулої ночі. Недуга повертається?
У нього залишалося ще декілька секунд. Треба зосередитися.
— Чому вони полюють на мене?
— А я хіба знаю!
— Вони назвали моє ім’я?
— Ні, личину твою нам показали.
— Фотографію?
Зарізяка зареготався. Затулив пальцем ніздрю, і з другої відразу ринула кров.
— Яку ще фотографію? Малюнка…
— Малюнка?
— Еге ж. — Він знову зареготався. — Таке як із картини, уторопав?
Януш нарешті здогадався. Данієль Ле Ґен казав, що передніше Януш був художником. Може, той ескіз був його автопортрет? Але як вони роздобули те, що було пов’язане з його попередньою особистістю?
— Малюнок у вас зберігся?
— Де ж пак! Ми ним підтерлися, дядьку.
Януш хотів було ще раз йому затопити, та сили в нього вже геть не лишилося. Розбишака знову висякався якимись темними згустками. Кривавий нежить був йому забезпечений.
— Оті чоловіки в чорному… Ви мали з ними зустрітися?
— Таж певно. Заледве ти ґиґнеш.
— Знаєш, де їх знайти?
— Вони самі нас знаходять. Вони скрізь.
Януша затрясло. Усередині все наче до білого розжарилося. Він замахнувся. Зарізяка зіщулився. Януш ударив його під дихало. Гострим кінцем колодки, яким розбивають за потреби автомобільне скло. Хлопець охляв. Може, він його і забив. Та в цьому світі, куди закинула його лиха доля, такі тонкощі нікого не цікавили.
Януш помалу підвівся, не звертаючи уваги на той гамір, що його він здіймає. На мить йому закортіло підійти до замаскованих графіті дверей і заволати: «Убийте мене!»
Та розум подолав напад відчаю. Заточуючись, Януш почвалав звідтіля. Містраль тхнув бензином і валив із ніг. До штанин прилипало паперове сміття.
Він приречений. Не було ніякого сумніву в тім.
Та перш ніж умерти, він дізнається чому.
Дізнається, хто засудив його й ухвалив йому смертний вирок.
Анаїс прокинулася ще втомленіша, ніж була тоді, коли вкладалася до ліжка. Три години чистісінького жахіття: опирі в костюмах від Г’юго Босса схилялися над трупами в морзі, відривали їм носи і ссали кров. Єдиною втіхою було те, що в тому бенкеті не брав участі її батько.
Їй потрібно було декілька секунд, щоб зібратися на дусі. Вона була в номері придорожнього готелю, вивіска якого промайнула перед нею о третій ночі. Вона відразу ж зупинилася, бо геть вибилася з сили. Навіть не пам’ятала, чи вмикала світло в кімнаті. Роздяглася і впала в ліжко. І вирушила на зустріч із вишукано вбраними упиряками, що зачаїлися в закутках її свідомості.
Вона пройшла до ванної, скинула светра й увімкнула світло. Відображення у дзеркалі їй сподобалося. Молода жінка в майці, із забинтованими руками, з підтягнутою худорлявою постаттю. Ніякої жіночості, ніякого натяку на кокетство. Спортсменка, нехай і невисока. Білість шкіри і певні округлості могли обіцяти ніжність — поки не зважишся доторкнутися до них. Вона помітила, що в кутиках очей зібралися сльози. Наче краплі роси на порцеляновій масці, і цей вигляд їй теж сподобався.
Вона дістала свого несесера[26] і скинула з рук пов’язки, ще раз оцінивши масштаб руйнувань. На те, щоб отямитися від перших ран, яких вона завдала сама собі, в неї спливло кілька років… Раптом на неї навалилися журба й відчай, викликавши в пам’яті образ обгорілих Ікарових крил. Вона швидко заходилася міняти бинти.
Повернувшись до кімнати, Анаїс дістала пенала, ще шкільного, вона завжди його носила з собою. Тримала в нім ручки, фломастери й автоматичного олівця і на роботі залишалася старанною студенткою. Там зберігала і свої пігулки. Звичним і впевненим жестом відламала половинку соліану й видушила з блістера капсулу еффексору. Важка артилерія. Подумала і додала ще пігулку лексомілу.
Шокова терапія, до якої вона вдавалася під час депресії.
Ох і заяложене це слово, та й сама вона заяложена. Уперше зламалася вона після школи, на першому курсі юридичного факультету. Два місяці була в ліжку. Не могла змусити себе поворухнутися. А вона ж тоді й
